Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой
Він витріщається так, наче побачив в мені джерело всіх бід цього світу або щось на кшталт того. Або це просто моя уява розігралася. Пильна увага напружує, так на мене начальство ще може дивитися, якщо запідозрило помилку у звітності. Але у випадку Морозка тут відбувається явно щось інше. Мені різко хочеться прибрати свої руки, зробити кроків сто назад і взагалі вийти за двері. Але хто б мені дав. Морозко припечатує мою долоню зверху своєї і все ще трохи хриплуватим голосом запитує:
— І як ви це зробили?
— Що «це»? — мені зараз страшенно незатишно. Він ще й піднімається на ноги, щоб нависнути наді мною. В очі йому дивитися просто неможливо, хоча небезпеки якоїсь я не відчуваю, тиску моторошного теж. Відчуття дуже цікаві від цієї його уваги. Гострі і смішанні, але це передчуття, а не страх.
Морозко тим часом вдихає всіма грудьми, розслабляється і посміхається мені.
— Ви відновили мій контроль, компенсували його, — обхоплює він другою рукою мою і переплітає пальці, зовсім як це робив Кас, коли брав за руку Еллі.
Ой, лишенько! Це дуже-дуже дивно, але я спалахую миттєво: горять вуха, щоки і, здається, навіть шия. Матінко рідна, що я творю, чого так реагую? Це ж усього лише руки, а я — не дівчинка-підліток, щоб від того, що ми взялися за ручки, червоніти! Ну знерухомив мене іссейл таким чином, щоб нікуди не втекла, з чого так реагувати?! А тут і в горлі пересохло разом, і губи закололи.
— То як це стало можливим? — напирає Морозко, схиляючись до мого вуха. — Поділіться таємницею, сейло.
— С-сейла Фіна сказала, що вас р-рятувати треба. От я й рятую. А якщо більше я вам тут не потрібна, то піду, мабуть, — моє серце б'ється як скажене. Я намагаюся зосередитися і не думати, що цей самий іссейл, якого рятувати чи то треба, чи то не треба вже, нахиляється зараз наді мною і чухає носа об мою маківку. От що це він робить?!
— Значить, сейла Фіна вас сюди відправила, так? — багатозначно тягне він. Я дрібно киваю, але очей не піднімаю, мене охоплює моторошна боязкість. Чорт його забирай, іссейла Фоса зараз просто занадто багато й одразу. От би мені відійти кудись подалі, охолодити голову і взяти все під контроль. — Сестра змусила мене пройти всі перевірки, здається, результат її здивував. А он воно як все склалося. І як я не помітив? Чи помітив...
Він бурмоче щось собі під ніс, здається, у мене є шанс спокійно піти. Мавр зробив свою справу, мавр тепер може тікати!
— Тоді я піду, так? — відступаю я. Не бачу, але відчуваю, як він хитає головою. Звільняє мою руку, яка лежить у нього на грудях, і тепер притягує до себе вже за талію.
— Куди, сейло Ольго? Ви ж мене рятуєте! — він явно знову посміхається, тут уже я мобілізую сили і піднімаю на нього обурений погляд.
— А чи не забагато ви хочете?!
— Прошу вибачення за нетактовність, — рука з моєї талії зникає, натомість другу Морозко підносить до своїх губ і цілує. Воу, це що таке? І списати його дії на ввічливість або церемонії ніяк не вийде, як я вже помітила, ніхто тут жінкам руки не цілує при знайомстві, сторонніх сейли взагалі за руки не торкаються, бо це неприйнятно, а тут щось дивне. — Вибачте, це ейфорія, складно стриматися і не торкатися вас.
— Ейфорія? — видихаю я, розуміючи, що сенс розмови втрачаю.
— Так, у мене ейфорія. І саме ви винуваті в цьому, Ольго.
— Та що ви таке кажете?! — я обурююся. Подумаєш, якась побічна реакція в нього вилізла, зате я його відігріла і він зараз вже не холодний шматок деревини. Міг би й подякувати.
— Кажу, так, але насправді ейфорія це чудово. Відчуваю, що скинув із плечей не менше ніж гору. Енергія Ріаннон нежива, я вже й забув, як це може бути, коли світ навколо такий яскравий, — він знову усміхається — і усмішка зачіпає його повністю — і погляд, і обличчя, і навіть у тілі більше не відчувається напруги. — Скажіть, Ольго, Фіна ж підтвердила, так? Вона побачила те, що я вже не міг помітити через свій стан, адже так? І Алн...
— Він зжер мій одяг! — нагадую я, у відповідь Морозко сміється, нахиляється до мене і торкається чолом мого чола, ледве відчутно, як міг би це зробити великий кіт. Від такого прояву емоцій я вкотре ніяковію. Адже він камінь, кремінь, Айсберг! Він же не може... не може... Але тепер мені залишається тільки зачаровано дивитися, як цей самий Айсберг тане.
— Значить, правда, — розуміє правильно моє мовчання Морозко. — Прошу мене вибачити за мою поведінку, але... Вона насправді доречна. Ви зрозумієте трохи пізніше.
— Що саме зрозумію? — морщуся я, геть розгублена, але Морозко тільки головою хитає.
— Що вам Фіна сказала, коли відправила сюди, до мене?
— Ем-е-е, — відповідати трохи незручно, але я все ж таки роблю це: — Що я не маю хвилюватися, і все, що далі відбуватиметься, це ваші проблеми.
— Справді, мої, саме так це має бути, — хмикає він і раптом церемоніально злегка вклоняється. — Моє ім'я Фрайд Фос, радий із вами познайомитися, сейло. Трохи запізно для подібних церемоній, але все одно, вони мають статися.
— А-а, мені також дуже приємно. Ольга Валеріївна Хмілевська, — я все ще розгублена, і він надто близько, а відбувається все раптово й емоційно. А я б віддала перевагу повільному розвитку подій. Бо тоді в мене буде час прийти до тями.
