Король шрамів - Лі Бардуго

— Авжеж, авжеж, — запевнив вартовий. — Ми лише піклуємося про вашу безпеку, мій королю.

Зоя в цьому сумнівалася. Західна Равка обурювалася новими податками й законами, що супроводжували об’єднання. Ці вартові могли носити подвійного орла, проте віддані були герцогу, якому належав цей маєток і який на кожному розі кричав про незгоду з королівськими методами управління. Можна було не сумніватися, що їхньому господареві страшенно кортить дізнатися приховані королівські таємниці. Зоя ужила найжалісливіший тон і поцікавилася:

— Чому ми не їдемо?

Вона мало не фізично відчула, як змінилася допитливість вартових.

— Ну, то на добраніч? — непевно озвався один із них, і Зоя майже побачила, як він зазирає до екіпажа, щоб ліпше все роздивитися.

Вона тріпонула довгим чорним волоссям і сказала сонним тоном скуйовдженої жінки, яку добряче пом’яцкали:

— Чудової вам ночі.

— А вона розважається лише з монархами? — поцікавився вартовий. — Схоже, гаряча штучка.

Зоя відчула, як Ніколаї напружився. Це зворушило її, утім, вона роздратувалася через те, що хлопець вірив, наче її цікавлять думки якогось блазня, однак сьогодні не було жодного сенсу вдавати шляхетність.

Дівчина глипнула на вартового і сказала:

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Він пирхнув і махнув рукою, дозволяючи їм проїхати.

Коли екіпаж попрямував далі, Зоя відчула, що ледь помітне тремтіння після перевтілення Ніколаї досі відлунює в ньому, а її долає виснаження. Як просто було б дозволити очам заплющитися, покласти голову хлопцеві на груди й піддатися ілюзії затишку. Проте ціна за такий привілей була занадто висока.

— Кінець кінцем про чудовисько дізнаються всі, — сказала вона. — Нам не щастить знайти ліки чи принаймні ідею про те, що могло б зарадити. Одружуйся. Знайди собі союзника. Народи спадкоємця. Захисти трон і майбутнє Равки.

— Так і вчиню, — утомлено пообіцяв Ніколаї. — Усе це зроблю. Але не сьогодні. Удамо сьогодні, наче ми стара подружня пара.

Якби це сказав якийсь інший чоловік, Зоя зацідила б йому в щелепу. Чи, можливо, затягнула б до ліжка на кілька годин.

— І що це нам дасть?

— Розповідатимемо одне одному побрехеньки, як роблять подружні пари. Це буде чудова гра. Ну ж бо, дружинонько. Скажи мені, що я красунчик, котрий ніколи не постарішає й помре з усіма власними зубами в роті. Змусь мене повірити в це.

— Не буду.

— Розумію. Брехня ніколи не належала до твоїх талантів.

Зоя знала, що хлопець під’юджує її, та ці слова однаково зачепили її гордість.

— А звідки знаєш? Може, список моїх талантів такий довгий, що ти просто не дочитав його до кінця?

— Кажи далі, Назяленскі.

— Любий чоловіченьку, — сказала вона солоденьким як мед голосочком, — чи відомо тобі, що жінки в моїй родині вміють віщувати долю по зірках?

Король приглушено засміявся.

— Я не знав.

— О так. І я бачила в сузір’ях твоє майбутнє. Ти будеш старий, тлустий, станеш батьком збитошних дітей, а прийдешні покоління складатимуть про тебе легенди й пісні.

— Дуже переконливо, — зізнався Ніколаї. — Тобі чудово вдається ця гра.

Запала довга тиша, наповнена лише гуркотом коліс.

— А тепер скажи, що я знайду спосіб виплутатися з цього. Скажи, що зі мною все буде гаразд.

Голос у хлопця був веселий, пустотливий, та Зоя занадто добре його знала.

— Усе буде гаразд, — запевнила вона, вкладаючи в ці слова якомога більше переконаності. — Ми розв’яжемо цю проблему, так само як розв’язали решту.

Дівчина задерла підборіддя, щоб подивитися на Ніколаї. Він заплющив очі, та чоло позначилося зморшками занепокоєння.

— Ти мені віриш?

— Так.

Зоя звільнилася з його обіймів і обсмикнула одяг. Хитрощі між чоловіком і дружиною були неминучі, можливо, навіть необхідні. Та генерал і її король не могли собі цього дозволити.

— Бачиш? — озвалася вона. — Тобі теж чудово вдається ця гра.

3

Ніна

Ніна стиснула ніж, намагаючись не зважати на різанину навколо. Опустила погляд на свою жертву — чергове тіло, що безпомічно розпростерлося перед нею.

— Вибач, друже, — пробурмотіла дівчина фієрданською. Вона з розмаху встромила ножа рибі в живіт, одним рухом смикнула його до голови, схопила вогкі рожеві сплутані нутрощі й кинула їх на брудну дерев’яну підлогу, звідки їх невдовзі змиють водою зі шланга. Почищена рибина опинялася в діжці, що стояла ліворуч від дівчини, і чекала, поки її забере посильний і понесе запаковувати. Чи готувати. Чи маринувати. Ніна й гадки не мала, що насправді відбувається з рибою, і це її не надто цікавило. Після двох тижнів роботи на консервній фабриці, звідки розгортався краєвид на Еллінзьку гавань, вона більше ніколи не збиралася їсти щось із лускою або плавцями.

«Уяви себе в теплій ванні з повною тарілочкою ірисок». Можливо, їй слід наповнити ванну тими ірисками й забути про всі зусилля. Це могло б утамувати лють. Ванна з ірисок і скраб із вафель.

Ніна похитала головою. Ще трохи — і вона тут збожеволіє. Руки постійно вкриті порізами, шкіра шорстка від крихітних ранок через незграбне поводження з філейним ножем; у волосся назавжди в’ївся рибний сморід; а спина болить від нескінченних годин на ногах від світанку до сутінків біля консервної фабрики, і, — байдуже, дощ чи сонце, — від негоди захищав лише бляшаний навіс. Утім, для самотніх дівчат у Фієрді було не так багато роботи, тож Ніна, — назвавшись Мілою Яндерсдат, — радо вхопилася за це місце. Робота була виснажлива, однак допомагала місцевим союзникам легко передавати Ніною повідомлення, а з вигідної позиції серед діжок із рибою чудово було видно варту, що патрулювала гавань.

Сьогодні вартових було чимало, вони тинялися доками у своїй синій формі. Місцеві називали їх калфіск, кальмарами, за те що їхні щупальця дотягувалися будь-куди.

Еллінг лежав у гирлі, де річка Штельґе зливалася з Ізенвеє, і це була одна з небагатьох гаваней на скелястому північно-західному узбережжі Фієрди, звідки в море могли виходити великі кораблі. Порт був відомий двома речами: контрабандою і рибою. Сайда, вудильник, пікша, лосось і осетер із річок східних сусідів; окунь і срібнобока королівська макрель із глибоких вод чистого моря.

Ніна працювала поряд із двома дівчатами — хеджутською вдовою на ім’я Аннабель і Мартою, старою дівою з Дієрнгольма, котра була така худа, що могла б протиснутися між дошками підлоги, і постійно хитала головою, наче все навколо було їй не до смаку. Балачки допомагали Ніні відвернутися й залишалися бажаним джерелом пліток і важливої інформації, хай навіть подекуди їх складно було розрізнити.

— Кажуть, у капітана Бірґіра нова коханка, — заводила розмову Аннабель.

Марта стискала губи.

— Зважаючи на