Кров кажана - Василь Миколайович Шкляр
— Мені не до жартів, — сказала я.
— А я не жартую, боронь Боже! Я вас заспокоюю.
— Дякую, нехай би так і було, як ви кажете… Але хто випливе у ботфортах і ватянці?
— Так, це майже неможливо, — погодився Притула. — Позаторік саме так утопився найкращий плавець нашої рятувальної станції Кость Дудник. Теж рибалив уночі там таки біля рятувальної станції на міському пляжі й не повернувся. Коли його знайшли скоцюрбленого під водою, то один чобіт був наполовину стягнутий з ноги. Мокрого чобота й так важко зняти, а то, уявіть собі, під водою, у паніці. Однак у житті, як той казав, всяке трапляється.
Буває, що чоловік і сам… з мосту та в воду. — Притула знов загострив на мене сонливі оченята.
— Ви хочете сказати…
— Не будемо гадати, Анастасіє Михайлівно. Ви напи шіть те, що я вам сказав, а потім, якщо не заперечуєте, пройдемо до річки. Якраз і водолази над’їдуть. Ви ж приб лизно знаєте, де він ставив сітки?
— Приблизно, — сказала я. — Навпроти нас. Біля русла.
Але я б не хотіла… дивитись, коли…
— Розумію.
— Там стоїть човен на березі… Вітер дув прямо з того боку. Думаю, що навпроти човна й треба шукати. Ближче до русла.
— Логічно, — сказав Притула. — А після того, як човна прибило до берега, його ніхто не чіпав?
— Ні, а навіщо?
— Ну, мало чого. Випливти, хоч одним оком глянути зверху.
— Страшно. Ви не уявляєте, як це все страшно, — сказала я.
— А цей… карлик?
— Він такий боягуз.
Коли я закінчила писати пояснювальну заяву, Притула уважно переглянув обидва аркуші й сховав їх у течку.
Загавкав Трезор. Ми вийшли надвір. Я знала, хто мав приїхати, та коли побачила в одного з чоловіків акваланґ, мені зробилось недобре. Жовті балони різонули по живому — це був ще один зримий, матеріальний доказ того, що сталося. Доказ, який до фізичного болю загострював усвідомлення: нема…
Я, мабуть, так зблідла, що це помітив Притула.
— Вам погано, Анастасіє Михайлівно? Тоді залишай теся вдома, краще приляжте. Якщо буде потрібно, вас покличуть.
— Вам усе покаже Іванько, — спроквола мовила я. — Він там, біля річки…
Я зайшла в дім і лягла на дивані в холі.
Мене морозило. Навіть од вичахлого каміна тягло холо дом.
Я загорнулася в плед, заплющила очі… І знов побачила його. Не вуж — то змій виповз учора з моєї сумки, змій спокусник, диявол, перед яким не встояти жінці, як не встояла вона перед ним ще на початку світу. Бо побачила, що дерево добре на їжу, і принадне для очей… і взяла з нього плоду та й з’їла…
А все почалося з того телефонного дзвінка. Я ще не донесла трубку до вуха, та вже відчула, хто дзвонить.
Зумисне не подала жодного звуку, чекала, поки обізвуться по той бік дроту, проте він також мовчав. Ми мовчали отак кілька хвилин, і від слухавки струмувало таке тепло, що лоскотом пробирало все тіло, той лоскіт клубочком зби рався десь у пониззі живота і вібрував там сласною нестер пучістю.
— Тобі добре? — спитав він.
— Та а ак, отче.
— Тоді торкнися себе… де тобі найкраще.
Я послухалась, і пальцями пробіг трем.
— Що ти чуєш?
— Те е бе, — застогнала я.
— Як ти мене чуєш?
— Глибоко. Ще… ще…
Сласний лоскіт переріс у гострий свербіж до знемоги… і ось той клубок, що всотав у себе кожен мій нерв унизу живота, здригнувся від останнього спазму, і його полоснуло гостре, як полум’я, лезо, — його розітнув отой полум’яний меч, що Господь поставив його разом із Херувимом біля входу до раю, щоб сей меч, обертаючися, стеріг дорогу до дерева життя.
— Я грішниця, отче.
— У тілі гріха немає, — сказав він. — Весь гріх у душі, якій підкоряється тіло.
— Я грішниця, грішниця… — повторювала я і не знаю, що приємнішим було мені в цих словах, — чи легкий присмак самокатування, чи те, що я не свята.
— Для того церква й запровадила таїнство сповіді, себто покаяння, щоб ми спокутували гріхи. Я завжди готовий тобі прислужитися…
Він несподівано поклав трубку.
А через день подзвонив знову.
— Ти готова?
— Не зовсім.
— Чому? Може, тобі привезти «Канон покаянний»?
— Що це?
— Молитви для тих, хто сповідається.
— Ні, отче, — я могла називати його просто Сергієм, але звертання «отче» посилювало приємне хвилювання. — Треба ще днів два зачекати. Я… я розбила носа.
На якусь хвилю у трубці запала пауза, потім він сказав незворушно:
— Я лікую ще й не таке.
— Накладанням рук? — спитала я.
— Ти смієшся?
— Ні, я так хочу.
— Тоді так і буде. Післязавтра зможеш?
— Що у нас післязавтра? — спитала я. — Середа. Це не двунадесятий день? — мені кортіло його ще трошки подражнити.
— Ти не вгадала, — холодно сказав він. — Саме тому я прийматиму тебе лиш одну. Заїду о дванадцятій… Де краще почекати?
Я пояснила, де в нашому лісі наїжджені глухі путівці.
А в середу перебрала увесь свій верхній і нижній гарде роб, перш ніж прикинути, у що зодягтися. Отак завжди: що більше в тебе ганчір’я, то важче на чомусь зупинитись, аби виглядати по людському. А ще коли виряджаєшся до церкви… Зрештою я зодягла чорну вечірню сукню, хоч надворі стояв ласкавий червневий полудень. Ніжний китайський шовк злегенька просвічувався, але трусики теж були чорні, до того ж трохи вище від них увагу відво лікав ефектний шкіряний пасок, — округлий, з блискіткою, він нагадував змію і так, як змія, оповивав мій стан.
Я сказала Іванькові, що мені треба в містечко, а сама пішла не на трасу, де можна було зловити попутку, а до ґрунтового путівця, наїждженого рибалками через сосняк аж до річки, і невдовзі побачила його сірий «опель».
Він одчинив дверцята, не виходячи з машини, — косич ка, теніска, джинси, — та коли я сіла поруч, отець Серафим ґалантно, так, як і вперше, взяв мою руку, але притулився губами не до зап’ястя, а до кінчиків пальців. Потім узяв вказівний окремо і поцілував його в пучку.
— Це той? — спитав загадково.
— Котрий? — не зрозуміла я.
— Ти все забула, — він запалив свій «кемел», зітхнув димом і ввімкнув передачу. — Ти забула нашу телефонну розмову. — І впала у ваших очах?
— Так, упала з неба, — сказав він. — Судячи з твоїх кіс — із
