Кров кажана - Василь Миколайович Шкляр
— Свої версії будуйте без мене, — сказала я. — Це ваша робота. А тут горе, та й годі.
— Справді… Пробачте.
Притула був такий спантеличений, що, вийшовши з веранди, витер об припоріжний килимок ноги, ніби ще тільки збирався зайти у дім. На нього навіть Трезор не загавкав.
Сів у свій драний «москвичик» — і за ним тільки знялася хмарка чорного диму.
Я зайшла в дім, коли в холі вже розривався телефон.
— Добридень, Серафимо.
— День поганий, — сказала я. — Мені не до жартів, Сергію, — чомусь вихопилося його мирське ім’я.
— Щось сталося?
— Сталось. — І я сказала йому про нещастя.
Вражений, він довго мовчав.
— Я можу чимось допомогти?
— Поки що ні. Дякую.
Я чомусь знов згадала вужа, якого вчора принесла з лісу.
— Тримайся, — мовив отець Серафим. — Можливо, це якесь непорозуміння. Може, він живий, і це лише злий жарт. Дай, Боже, щоб так і було. Я молитимуся за нього як за живого. І за тебе також…
— Дякую.
— Ти теж помолися на ніч. Прочитай вечірню молитву.
— Я знаю тільки «Отче наш».
— Тоді повторюй за мною… Господи Боже наш…
— Господи Боже наш, — покірно і щиро читала я за ним вечірню молитву, — все, в чому я згрішила в цей день, — словом, ділом, помислом, Ти, як милостивий і людино любний, прости мені; мирний і супокійний сон дай мені; пошли Ангела Твойого Хранителя, що захищає та обері гає мене від усякого лиха. Ти — Хранитель душі і тіла мого; і я посилаю славу Тобі, Отцю і Синові і Святому Духу, нині і вічно, і повсякчас.
— Амінь.
— Амінь, — прошепотіла я і поволі поклала слухавку, в якій ще бринів його голос.
Однак тієї ночі Хранитель душі і тіла мого не послав мені спокійного сну. До жалобного настрою додалося примхливе почуття сумніву: чому вони всі заспокоюють мене, що лиха могло не статися? Адже все так очевидно: до берега прибило порожній човен, у якому темної вітряної ночі рибалка виплив на річку. А вони ніби змовились.
Окрім слідчого Притули та отця Серафима, навіть Іванько стояв на своєму. Коли я покликала його вечеряти (карлик так і не полишав берега), він сказав, що сам варитиме юшку біля річки і виглядатиме Нестора… Баба з воза, роздра товано подумала я. Якби ще й Трезора навчити варити собі юшку.
Ну, хай би вже цей провінційний опер Притула будував свої недолугі версії, йому не диво, а ці й собі туди ж. Утім, до Притули я також була упереджена. Бо коли і в наступні два дні підсилена команда водолазів кілька разів прочесала всю акваторію навпроти нашого будинку і не знайшла тіла, його запитання вже не видавалися такими безглуздими, а мій сумнів — примарним. Хоч, може, й навпаки — тепер він, цей сумнів, і був моєю постійною примарою.
— Можливо, тіло віднесла підводна течія, — казав Притула. — Тоді залишається чекати, поки воно спливе саме і хтось випадково на нього натрапить. Але й чекати просто так ми не маємо права. Скажіть, будь ласка, Анаста сіє Михайлівно, ви подумали над тим, про що я вас просив?
Ми знов сиділи з ним у холі, і Притула так само з цікавістю розглядав купку попелу в каміні, приглядався до металевої коцюбки, наче сподівався закмітити на ній сліди крови.
— Так, — сказала я йому на догоду. — Але нічого особливого пригадати не можу.
— Тоді давайте перейдемо до традиційних запитань. Чи були у вашого чоловіка вороги? Аж такі, щоб одважитись…
— Вороги, суперники, коханки… так? — зіронізувала я. — Хочете погрябатися в чужому лайні? Вам це подобається?
— Якраз у лайні найчастіше й сховані всі розгадки, — задоволено сказав він, ніскілечки не ображаючись. — І то в прямому розумінні цього слова, Анастасіє Михайлівно.
Я бридливо поморщилась.
— Так так, у л а й н і, — він з такою насолодою повторив це слово, затримуючи його на язиці, наче переді мною сидів не старший уповноважений карного розшуку, а жук гнойо вик. — Хочете приклад?
Я стенула плечима, але Притула сприйняв це як згоду.
— Будь ласка. Нещодавно в одного нашого фермера вкрали найкращого барана. Та ви його, мабуть, знаєте…
— Кого — барана?
— Та ні, фермера, звичайно, — він чи пропустив шпильку між вух, чи пробачив як мою недоумкуватість.
— Звідки ж мені його знати?
— Його господарство тут від вас недалеко, відразу за лісом. А баранця… баранця вже немає. Пішов, як той казав, на шашлик. Так от, коли фермер звернувся до нас, щоб знайшли злодіїв…
— Хіба карний розшук займається баранами? — здивувалась я. — Іноді… — нарешті знітився Притула. — Тоді я відразу гайнув до лісу. Барана, певна річ, живим не застав, ну, і злодіїв уже й слід прохолов. Тобто багаття вже вичахло, але бачу з кісток, що таки ж барана тут засмажили. — Він знов подивився на попіл в каміні, наче підозрював, що й там можуть бути пригрябані баранячі кісточки. — Ага, думаю, раз їли пили, то й наслідили… — І ви знайшли там недопалок від сиґарети, а по ньому й самого злодія? — здогадалася я.
— Е е е, ні, Анастасіє Михайлівно, — від утіхи він знов ледь не потер долоньками. — То тільки в кінах злочинців ловлять через недокурки та загублені ґудзики. А в житті все інакше, в житті треба порпатися, як ви кажете, в лайні.
Тож я обстежив там усю місцевість, заглянув під кожен кущик, і на тобі, маєш — воно, стерво, нажерлося свіжини і, звісно ж, купу, пробачте, наклало. А біля купи, як і годи ться, ще й папірець лежить — підтерлося, значить.
Я знов зморщила носа, але цікавість таки взяла гору: — І що?
— А що, інший погидував би, звичайно, ті, що збирають недокурки й ґудзики, обминули б десятою дорогою, а я — ні. Ну, туалетного паперу там же не було, дістало з кишені, що під руку втрапило… Придивляюся ближче, а там щось пописано. Тут уже гріх, як той казав, не розгорнути й не прочитати. І знаєте, що то було? Ніколи не вгадаєте.
Квитанція з ательє по ремонту взуття. А на ній і прізвище, і домашня адреса злодюги, і не треба тобі ніяких відбитків пальців.
Його очиці світилися втіхою, кирпатий ніс задерся ще дужче і нагадував дводірчатого ґудзика — речовий доказ професійної самовпевнености. Та раптом, зустрівшись із його поглядом, я майже фізично відчула, як мене кольнули два шильця, що загострилися на самісінькому споді його водявих очей.
Він, цей колький погляд, якось зовсім не приставав до
