Чвара королів - Джордж Мартін

— Мелісандра дивилася у полум’я і бачила його мертвим.

Кресена охопив жах.

— Братовбивство… пане мій, то страшний гріх, навіть думати про таке… благаю, послухайте голосу розуму…

Пані Селиса зважила його холодним поглядом.

— І що ж нам розкаже голос розуму, маестре? Що нашому володареві слід поповзти до Старків на колінах і продати єдину дочку Лізі Арин, аби звоювати аж пів-царства?

— Я чув, що ви радили, Кресене, — мовив князь Станіс. — Тепер послухаю, що порадить вона. А ви йдіть собі.

Маестер Кресен, потерпаючи, став на коліно і відкланявся. Повільно шкутильгаючи палатою, він відчував на спині погляд пані Селиси, а доки дістався підніжжя сходів, то вже ледве тримався на ногах.

— Допоможи, — кинув він Пилосові.

Опинившись нарешті у власних покоях, Кресен відіслав молодшого маестра і знову вибрався на балкон постояти серед химер та подивитися на море. Одна з бойових галер Саладора Саана саме минала замок; здіймалися та опускалися у воду весла, розмальований смугастий короб різав сіро-зелені води. Маестер дивився, як галера зникає за мисом. «Якби ж мої страхи зникли так само легко.» Чи варто було животіти стільки років, щоб дожити до такої днини?

Коли маестер вдягає комір, він кидає всяку надію на сім’ю та дітей. І все ж Кресен часто почувався батьком. Роберт, Станіс, Ренлі… ось три сини, яких він виростив після того, як бурхливе море забрало князя Стефона. Чи не його в тім провина, що один тепер здіймає зброю на іншого? Ні, цього не можна дозволити. Він не дозволить.

У серцевині всієї справи знаходилася жінка. Але не пані Селиса, ні. То була інша, яку челядь називала «червоною жінкою», бо лякалася навіть уголос казати її ім’я.

— А я скажу її ім’я, — мовив Кресен до кам’яного пса. — Мелісандра. Ось.

Мелісандра з Асшаю — ворожбитка, тінев’язка, жриця Ра-Гльора, Господа Світла, Полум’яного Серця, Бога Вогню й Тіні. Мелісандра, чиє безумство не можна випускати з Дракон-Каменя.

Після яскравого ранку власні помешкання здалися маестрові темними й похмурими. Непевними руками старий запалив свічку і поніс до робочої кімнати нижче від крукарні, де на полицях струнко вишикувалися трунки, зілля, єлеї та масті. На нижній полиці, позаду рядка притирань у пузатих глиняних горщиках, він знайшов пляшечку волошково-синього скла, не більшу за його мізинець. Коли маестер її струснув, у пляшечці щось заторохкотіло. Кресен здмухнув шар пилу і поніс пляшечку до столу. Важко впавши у крісло, він витяг корка і висипав те, що було всередині. По пергаменові, який він читав нещодавно, розсіялися кришталики, не більші за насінини, усього з десяток. В світлі свічки вони виблискували, наче коштовні камені, порфіровим сяйвом — таким глибоким і чистим, наче вперше баченим.

Ланцюг навколо шиї раптом почав муляти. Маестер легенько торкнувся одного з кришталиків кінчиком мізинця. Така крихітка, а тримає в собі владу над життям і смертю. Вироблялися кришталики з однієї рослини, що зустрічалася тільки на островах Нефритового моря за півсвіту звідси. Листя мало бути старе, вимочене у суміші лимонного соку, цукрової води і деяких рідкісних прянощів з Літніх островів. Потім листя слід було викинути, а трунок згустити попелом і дозволити йому затвердіти. Справа робилася повільно й важко, складники для неї коштували дорого і добувалися нелегко. Втім, алхіміки Лису добре зналися на цій справі, як і Безликі з Браавосу… та й маестри його братства теж, хоча за мурами Цитаделі намагалися про таке не базікати. Весь світ знав, що маестер кував собі срібну ланку до ланцюга, коли опановував мистецтво зцілення — але той самий світ задля свого спокою нерідко викидав із голови, що вправний цілитель одночасно є й вправним губителем.

Кресен вже не міг пригадати, як той листок звали асшайці, чи як лисенійські отруйники величали самі кришталики. У Цитаделі на такий кришталик казали просто «душитель». Якщо розпустити його у вині й дати людині, то м’язи на її шиї почнуть судомитися, стискаючи дихальне горло, наче у кулаку. Казали, що обличчя в людини стає того самого кольору, що й кришталик… але точно так само виглядали люди, які просто вдавилися шматком їжі.

Отже, цього вечора князь Станіс збирається на бенкет зі своїм панством, своєю вельможною дружиною… і червоною жінкою Мелісандрою з Асшаю.

«Перепочити б трохи» — мовив до себе маестер Кресен. — «У вечірній пітьмі мені знадобляться усі мої сили. Руки не мають труситися, а мужність не повинна похитнутися. Я намірився на жахливу справу, але інакше не можна. Якщо десь є боги, вони мають мені пробачити.»

Останнім часом він спав погано. Але щоб не схибила рука здійснити тяжкий задум, варто подрімати хоч недовго. Маестер утомлено почовгав до ліжка. Та навіть заплющивши очі, він бачив світло комети — вогняно-червоне, надзвичайно живе посеред темних снів. «Може, ця комета прилетіла до мене» — подумав старий маестер, куняючи, перш ніж сон зморив його. — «Вона провіщує кров, проказує про вбивство… хтозна, може, це і є її знамення…»

Коли він прокинувся, стояла глупа ніч, у опочивальні панувала темрява, і кожен суглоб у тілі скнів від болю. Кресен з зусиллям сів на ліжку; в голові гупала кров. Вчепившись у ковіньку, він сяк-так зіп’явся на ноги. «Пізня година» — подумав він, — «а мене досі не покликали». Його завжди запрошували на учту, садовили коло солі, поруч із князем Станісом. Обличчя його пана маяло у повітрі просто перед ним, і не того чоловіка, яким він став, а хлопчика, яким був колись. Хлопчика, який ховався у холодних тінях, поки старший брат сяяв на сонці. Все, що робив Станіс, поперед нього робив Роберт, і завжди краще. Бідолашний хлопчик… треба поспішати, заради його порятунку.

Маестер знайшов кришталики там, де їх залишив, і згріб з пергамену. Кресен не мав персня з таємною схованкою — такого, які, за переказами, шанували отруйники з Лису — зате всередині вільних рукавів його ряси було підшито безліч малих та великих кишень. Він заховав насінини-душителі у одній з них, розчахнув двері та покликав:

— Гей, Пилосе! Де ти?

Не почув відповіді й покликав знову:

— Пилосе, я потребую допомоги!

Знову жодної відповіді. Це вже було дивно; молодий маестер жив у келії за півоберту вниз сходами і зблизька мав чудово все чути.

Врешті-решт Кресен мусив