Чвара королів - Джордж Мартін

Голку подарував їй Джон Сніговій. Хай кличуть її Бибкою, скільки заманеться, але винуватити Джона у злодійстві вона не дозволить.

— Якщо вкрав, то відберемо собі! — вирішив Мантулик. — Однак він не його. А мені стане у пригоді.

Ломик охоче піддражнив:

— То піди та візьми. Чи злякався?

Мантулик пхнув п’ятами віслюка, підібрався ближче.

— Ану, Бибко, дай-но сюди меча. — Волосся він мав солом’яно-біляве, товста мармиза згоріла під сонцем і лущилася. — Однак ти не відаєш, що з ним робити.

«Авжеж відаю» — могла б відказати Ар’я. — «Одного хлопчину вже вбила — такого, як ти. Пхнула його в живіт, і він помер. І тебе вб’ю, якщо не даси спокою.» Та не насмілилася. Йорен про стайниченка нічого не відав, а Ар’я боялася розповідати, бо не знала, що тоді зробить старий. Ар’я була певна, що в загоні є й інші вбивці — ті троє в кайданах вже напевне. Але ж їх не шукала королева, а то зовсім інша справа.

— Дивися, — заіржав Ломик Зеленорукий. — Та він зараз заплаче, йой. Нюнити зібрався, Бибко?

Вона плакала уві сні минулої ночі, бо їй наснився батько. Зранку вона прокинулася з червоними сухими очима, і зараз не пролила б жодної сльозини, хоч її ріж.

— Нє, він зараз у штани напудить, — припустив Мантулик.

— Ану облиште його, — раптом мовив хлопець з непокірливою чорною чуприною, що їхав позаду.

Ар’я чула, як Ломик кликав його Бичком, бо той увесь час налощував шолома з рогами, хоча ніколи його не вдягав. Бичка Ломик чіпати не зважувався: той був старший, величенький для свого віку, мав широкі рамена та міцні руки.

— Краще б ти віддав Мантуликові свого меча, Аріку, — мовив Ломик. — Мантулик його дуже хоче. А він же колись забив хлопця ногами до смерті. Тебе теж заб’є, зуб даю.

— Збив його на землю, і копняками по яйцях! Бив і бив, доки той не здох! — похвалився Мантулик. — Усе йому на друзки розтрощив! Яйця йому розбилися і кров’ю спливли, а гичка аж зчорнілася. Отож давай меча, не барися!

Ар’я витягла з-за паса дерев’яного навчального меча.

— Можеш забрати оцього, — мовила вона до Мантулика, не бажаючи бійки.

— Пхе, здалася мені дурна палиця. — Він під’їхав віслюком ближче і перехилився до руків’я Голки.

Дерев’яний меч Ар’ї миттю свиснув у повітрі й добряче хльоснув віслюкові по крижах. Тварина заревла, стала цапа і скинула Мантулика додолу. Слідом зі свого віслюка злетіла Ар’я і тицьнула хлопцеві у черево, поки той пробував підвестися. Коли ж Мантулик сів на землю зі стогоном, Ар’я загилила йому поперек обличчя так, що ніс зламався з хрускотом, ніби сучок на дереві. З ніздрів ринула кров, Мантулик заверещав, а Ар’я кинулася до Ломика Зеленорукого, який сидів на своєму віслючку, роззявивши рота.

— Може, й тобі меча дати, га?! — заволала вона до нього; втім, Ломик нічого від неї не хотів, а тільки підняв заплямовані зеленою фарбою руки перед обличчям і заскиглив, щоб вона йшла геть.

Раптом Бичок загукав «Позаду!», і Ар’я крутнулася навколо себе. Мантулик саме стояв на колінах, намацуючи велику гостру каменюку. Вона дозволила йому її жбурнути, пірнула головою, пропустила камінь повз себе і налетіла у відповідь. Хлопець сахнувся і підняв на свій захист руку; Ар’я вперіщила по ній, а тоді по щоці, а тоді по коліну. Мантулик хапнув був її руками, та вона пурхнула вбік і хльоснула йому просто по потилиці. Мантулик впав, підвівся і, припадаючи на ноги, знов поліз до неї зі страшною мармизою в крові та грязюці. Ар’я ковзнула у стійку водотанцівниці й чекала. Щойно він підібрався ближче, як вона зробила випад туди, де сходилися ноги, з такою силою, що якби дерев’яний клинок мав вістря, то воно б вийшло йому між сідниць.

Доки нагодився Йорен, Мантулик лежав долілиць на землі, забруднивши штани бурим і смердючим, та рюмсав на весь голос. Але Ар’я не припиняла його лупцювати.

— Годі! — заревів чорний братчик, відтягаючи її та видираючи дерев’яного меча з пальців. — Чи не вбити, бува, ти його зібрався?

Коли Ломик та інші почали галасувати, старий обернувся до них.

— Ану стуліть пельки, бо я вам їх стулю, тоді знатимете! Ще одна така нагода, і до Стіни підете мені за возами на шворці!

Він сплюнув на землю.

— А тебе, Аріку, це стосується вдвічі проти них. Ану ходімо, хлопче, зі мною. Негайно.

Усі тепер дивилися на неї, навіть троє у кайданах, припнуті у задку хури. Товстий клацнув підпиляними зубами і зашипів, та Ар’я не зважила.

Старий відтяг її подалі від шляху в купу дерев, щось бурмочучи та лаючись дорогою.

— Якби я мав крихту глузду, то кинув би тебе у Король-Березі. Чуєш, хлопче?

Останнє слово він завжди гарчав, додаючи особливого присмаку, щоб вона добре чула і розуміла.

— Розв’яжи штани та спусти додолу. Ну ж бо! Тут нікого нема, ніхто не побачить!

Ар’я підкорилася, зціпивши зуби.

— Онде дуб стоїть, обійми його.

Вона охопила стовбур руками і притиснулася обличчям до грубої кори.

— А тепер кричи. І добряче.

«А от не кричатиму» — вперто подумала Ар’я, та коли Йорен уперіщив палицею по голих сідницях, крик сам вирвався назовні.

— Боляче тобі? — спитав старий. — А ти скуштуй ще.

Палиця свиснула знову. Ар’я щосили заверещала, вчепившись у дерево, щоб не впасти.

— А тепер отак.

Вона стояла твердо, жувала губу, щулилася, коли чула свист, а від ударів підстрибувала і вила вовком. «Я не плакатиму» — казала вона собі, — «не плакатиму. Я уродилася Старком на Зимосічі, наш знак — лютововк, а лютововки не плачуть.» Вона відчувала, як лівою ногою стікає струмочок крові. Стегна та сідниці палали болем.

— Маю надію, що трохи привернув твою увагу, — мовив Йорен. — Ще колись зачепиш оцим дрючком когось зі своїх братів — отримаєш удвічі проти того, що даси сама, зрозуміло? Тепер прикрийся.

«Вони мені не брати» — подумала Ар’я, нагинаючись по штани, але мала розум промовчати. Руки плуталися в пасі та шворках.

Йорен дивився на неї.

— Болить?

«Спокійна, як тиха вода» — сказала вона собі, як учив Сиріо Форель.

— Трохи.

Чорний братчик плюнув.

— Жирній пампушці болить гірше. То не він убив твого батька, дівчинко, і не