Зворотний бік світів - Дарунок Корній

— Тихо, моя сильна дівчинко, — Остап притулився чолом до її.

І вона відчула, так — відчула, як жалісно та гаряче квилить його серце. Йому теж болить, попри високі та правильні слова, які він, як Оракул, мусить говорити. Стишилася.

Він гаряче зашепотів:

— Не всі двері та брами навстіж, серденько. Отримавши патерицю, я отримав не лишень дар пророцтва. Я отримав знання про долі всіх попередніх Оракулів. Схожі ситуації в історії Всесвіту вже траплялися, на жаль… — Остап трішки відсторонився від Мальви. Він зараз посміхався, та усмішка його була сумна. — Люба, той, хто знає все… уже не може і не вміє плакати, бо не має чим, тому змушений завжди посміхатися… Сумно посміхатися. Та, зрештою, усе буде добре. Як Оракул я це знаю.

— А як же ми? Ти і я? Наше кохання? Я сюди більше ніколи не повернуся, так?

— Ніколи не кажи «ніколи», Мальвочко. Я теж тебе кохаю і кохатиму завжди. Ми обов’язково з тобою зустрінемося. Обіцяю. А зараз треба дещо виправити.

— Бо коли все погано, то це ще не кінець?

— Так, це ще не кінець. І ось що ти маєш зробити…

9. Зламана шовковиця

Мальва стояла на Кортумовій горі в рідному місті Львові, поряд із Янівським цвинтарем. Хотілося одного: щоб усе швидше закінчилося. Світ Єдиного Бога, її рідний світ, помирав. Мальва знала, що то наслідки падіння Чорнобогового Храму. Щойно він зруйнується до кінця, світ Єдиного Бога зникне. Наче в голлівудський фільм жахів потрапила, у якому техногенні катастрофи ланцюгово спрацьовували. Почалося все з природних катаклізмів: масові виверження вулканів і на суші, і у воді… Земля наче сказилася. Землетруси руйнували міста та села. Пожежі випалювали ліси, а ще безконечні повені, шторми, торнадо, буревії, піщані бурі, тайфуни. В одних місцях планети нещадна спека випалювала все живе, в інших дощі, котрі не припинялися місяцями, затоплювали і змивали міста, наче добрий господар нечистоти… Усе зупинилося. Світ зупинився. Люди помирали від голоду, холоду, спеки та хвороб. Активізувалися всі знані й незнані до цього інфекції. Звичайна застуда вбивала, прісної питної води майже не залишилося. Усі електростанції світу були виведені з ладу. Атомні теж… Чорнобиль здавався іграшкою на тлі того, що відбувалося з іншими АЕС. Не літали літаки, не їздив транспорт, окрім старого перевіреного воза з кіньми. Надмірна активність на Сонці спричиняла підвищення радіаційного фону на Землі. А докорінно погіршили ситуацію два метеорити, які впали майже водночас. Один — у Тунгусі, інший — в Аргентині. Ані в Росії, ані в Південній Америці не вижив майже ніхто. Світ помирав, і тільки Мальва знала чому… Ні, вона не читала стрічки новин на телеекранах і не слухала радіо. Про яке телебачення чи радіо могла бути мова? Під час переходу вона все побачила у своїй голові. Це було страшно.

Остап відправив її у світ Єдиного Бога до брами переходу. Усього таких брам вісім, і одна з них у світі Єдиного Бога, у Львові. Решта світів, які мають брами, вже зруйновані чи перебувають на грані смерті. До того ж Львів — її рідне місто, і дати собі раду вона тут зможе краще, аніж деінде. Мальва знала, що не має права на сантименти, і пообіцяла Остапу не займатися пошуками ані батьків, ані бабусі у світі Єдиного Бога. Бо кожна хвилина на вагу золота.

Мальва стояла на Кортумовій горі сердита і здивована. Жодних натяків на браму. Дістала з кишені ключ, поводила-покрутила довкола — нічого. Ні поколювання в руці, ані бодай якогось натяку-напрямку чи підказки. Відчула, як піднімається розпач. Люто струсила із себе відчай. Паніка ні до чого доброго не приведе.

Так, думай. У Львові повинні ж залишитися хоч якісь люди. Може, і батьки її живі та щось знають, хай з місцевих легенд, про ту браму. Тато ж у неї історик. Вона знайде батька, і він обов’язково їй підкаже або направить до знавця. А якщо батько мертвий? Стоп! Думаємо тільки позитивно, хоч це й нелегко. Їй би тут бабуся Горпина допомогла. Та вона далеко, у лісах. Чи жива?

Ще раз уважно оглянула територію. Неподалік між напіврозвалених надгробків наче угледіла тінь. Їй давно здавалося, що за нею спостерігають цікаві очі. Енергетика від того погляду була доброю, тому й не турбувалася. Придивилася пильніше. Невже вовк? Нічого дивного, у здичавілому місті можна і на ведмедя натрапити. Згадала Симаргла з Порубіжжя. Симаргл? Та ні, здалося. Усі вовки схожі. Бо що забув той собака у вмираючому світі? Порубіжжя завжди існуватиме на відміну від світів зі смертними. Про всяк випадок гукнула: «Симаргле, агов! Йди до мене, друже!»

Вовк, зачувши її голос, перелякано позадкував. Тю, то звичайний дворовий песик, а не вовк, і вже точно — без крил.

Поки вона блукала світами, батьки купили нову квартиру зовсім поряд на вулиці Єрошенка. Більшу та просторішу. Іти не дуже далеко. Їй туди.

Остап її попереджав, що буде нелегко прийняти дійсність, бо світ Єдиного Бога незворотно змінився. І в ньому час дуже прискорився — замість декількох днів там промайнув десяток років. Так, вона все розуміла, і в голові малювала собі страшні картини… Але очікування не дотягувало до реальності.

Мальва йшла порожніми вуличками занедбаного та напівзруйнованого міста Лева. Півміста затопила легендарна і ще вчора, здавалося, приручена та майже вбита людьми річка Полтва. Від дощів, що лили три місяці поспіль, вона не просто воскресла. Річка перетворилася на несамовиту, норовливу та жорстоку жінку, яка мстилася людям за наругу. Центр міста частково затоплений, частково зруйнований. Старі, ще австрійські будинки, перелякано та приречено дивилися на світ. Їх жах легко зрозуміти, бо поряд нові будинки падали від землетрусу, як зламані сірники, складалися, наче карткові вежі. Не було кому розбирати завали. Люди так і залишалися похованими в братських могилах під руїнами. Ті одиниці, що врятувалися, тікали з міста світ за очі. Переважно розбрелися по селах. Віддавалася перевага тим, котрі розташовані на рівнинах, де немає поряд великої річки, високої гори чи дрімучого лісу з дикими звірами. Неврожай робив своє. Відчай наполегливо стукав у двері до вцілілих. Холодна й голодна зима, пекуче та сухе літо також робили свою хижу справу.

Лінія міста тепер була умовною. Кущі та дерева проростали крізь потрісканий асфальт, уламки будинків, напівзруйновані автівки… Аж морозом сипонуло від розуміння, що тут майже не лишилося людей.

Нарешті допленталася до квартири. Жодної живої душі, навіть кота чи