Заміж? Не піду! - Енжі Собран
Шафа закрилася, ховаючи від мене квітку та випробувані мною відчуття провини, гіркий жаль, співчуття і страх разом схлинули, залишаючи дивне спустошення. Пара миттєвостей і до мене повернулися втома, дратівливість і приховане побоювання перед власною силою, така, яка буває, коли перед купою глядачів виходиш на татамі, а потім з жахом дивишся на сильного поваленого супротивника.
«Саме тому нічних ангелів і знищили. Вони впливають на будь-якого, заглядаючи йому в душу і пробуджуючи совість».
«Ти ж казав через метеликів», - незадоволена відкриттям, скривилася я.
І навіщо мені така рослина? Ридати кожен раз як побачу горщик? А що хороший засіб запобігти істериці – влаштував сльозорозлив за графіком і все можна сміливо йти підкорювати вершини, не боячись запхикати від збитого коліна.
«Метелики були тільки приводом», - задумливо похитав головою урміус.
«Ти ще лапкою підборіддя потри», - фиркнула я, представивши зворушливу картинку в голові.
Урміус тут же закотив очі. Вилупилася на нього з незгасним інтересом – олюднений скорпіонопавук переросток, що може бути цікавіше?
«Я не павук!» - по-людські нетерпляче обурився урміус, гордо підкидаючи голову і потрясаючи передньою парою лап.
«Дійсно! - покладливо погодилася я: - Так на чому ми зупинилися? Карім, Казимир, Керан.... », - продовжила перераховувати імена, згадавши, що ми дійшли до літери «К». Ех, мені б довідник!
Час тягнувся повільно, перетворившись в кисіль і роблячи цей день нескінченним. Я втомилася до знемоги, але як вибратися з цього місця не знала.
«Пройдеш річку і вільна ...», - спливла в пам'яті відповідь-напуття Трея.
Легко сказати... Та тільки, скільки не пробувала підійти до річки, я ніби натикалася на невидиму стіну, що м'яко відштовхувала мене від неї. Вибиралася і знову йшла вздовж берега, щоб через кілька кроків знову спуститися до річки і наштовхнутися на стіну....
«Сатир, Сапфір, Самір, Серіосіс....».
«Ні-ні-ні», - відгукувався на мої пропозиції урміус.
Кам'яна розсип, що видніється з води, стала несподіванкою. І чим ближче я підходила, тим більше безладне нагромадження каменів знаходило обриси впізнаваної рукотворної споруди.
Спустившись до води, цікавлячись, спробувала підійти ближче і стіна, що до цього перегороджувала мені прохід, раптом зникла, розтанула, немов її і не було.
До першого каменю повністю прихованого водою було всього кілька метрів. Необережно ступивши, майже відразу пішла з головою під воду. Яка ж тут глибина, якщо мої ноги до дна не дістають?
Урміус невдоволено зацокав язиком та зірвався з моїх плечей, обертаючись у форму крилана.
Піднявшись на перший камінь, мало не провалилася в бійницю. Шпилі, башточки, високі стіни – їх немов хтось акуратно впустив у воду, поклавши на бік. Перебравшись на шестикутний донжон, прикритий зверху іржавими штирями решітки-герси, пішла за ним.
Дерев'яні зміцнення воріт прогнили, залізо за століття встигло обсипатися іржавою крихтою, замість вікон зяяли розбиті кольорові вітражі...
Я йшла по донжону і дивувалася впізнаваємим, незважаючи на розруху, мощі та красі замку, уявляла, як він виглядав за часів свого розквіту – грізний та величний, наповнений сяючими вогнями і щасливими людьми ...
З здриганням серця зупинилася, зробивши кілька кроків по центральній стіні вежі, помітивши вітіювату закорючку з двох букв – К і С ....
«На зорі темних віків, коли світ поринув у хаос, в одній сім'ї народилися близнюки. Старшого звали Лагідність, а молодшого – Справедливість.
В ті часи правили сила й влада, а слабкому не було місця в цьому світі. Справедливість був гарячий і не міг стерпіти образи слабкого, кожен раз встаючи на їх захист. Лагідність був поступливий і розсудливий, мовчазно вислуховував усіх, не вступаючи в бій. І часто Справедливість картав і звинувачував брата за таку його слабохарактерність, а Лагідність слухав та посміхався, не сперечаючись та не заперечуючи.
Одного разу, Справедливість побачив, як темні ображають зовсім юну красуню, не стримавшись, заступився за неї. Вбив одного з темних, а дівчину сховав в далекій печері. Коли ж повернувся в рідне село, побачив як догорає димними вогнищами попелище та купи мертвих тіл, насаджені на палі голови матері і старійшин, й вмираючого на катівні на дибі Лагідність.
- Підвал ... хід ... спа ..., - прошепотів брат і помер, немов це було єдиним, що тримало його в цьому світі.
Закривши очі братові, Справедливість після недовгих роздумів спустився вниз, а коли відкрив підвал, побачив таємний хід. Пройшов їм та опинився в квітучій долині, де жило безліч істот. Деяких він впізнав одразу – це були ті слабкі, через які він картав брата, за те, що не давав заступитися за них. Більшість же була йому незнайома. Але вони всі з доброю посмішкою вітали його, поки один з малюків не вигукнув:
- Ти не Лагідність ...
- Ні, - зізнався Справедливість. - Мій брат загинув.
І тут же сумний стогін оголосив околиці.
- Чого ви так убиваєтеся? - здивовано запитав Справедливість жінку, що гірко заридала.
