Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд

Річарда захлеснуло потоком безвихідного страждання, який поглинув його. Здавалося, більше він винести не зможе, але він виніс і це і ще багато більше. Він хотів передати їй свою силу, своє живе тепло. Але щоб цього домогтися, спочатку він повинен був відтягти на себе цю темну отруту, що наповнювала її і віддати їй свою силу.

Час втратило своє значення. Біль була втіленням нескінченності.

— Скоро прийде смерть, запропонує забрати тебе… захоче забрати тебе, — шепотів він їй на вухо. — Не приймай її пропозиції, Кара. Живи. Не приймай смерті.

«Я хочу померти».

Ця думка прийшла, поступово проявляючись на поверхні болісної порожнечі. Вона потрясла і вжахнуло його. Що, якщо вона не зможе винести його спроб утримати її в світі живих. Що якщо цього не перенесе він сам? Що, якщо він просить у неї більше, ніж вона в змозі дати?.. більше, ніж він має право просити?

— Кара, — шепотів він їй —… ти потрібна мені, щоб жити. Будь ласка, ти потрібна мені щоб жити.

«Не можу».

— Кара, ти не одна. Я тут, я з тобою. Тримайся. Заради мене, тримайся, дозволь мені допомогти тобі.

«Будь ласка, дозвольте мені піти. Дайте мені померти. Я прошу вас, якщо ви любите мене — відпустіть… дозвольте мені померти».

Вона почала віддалятися. Він сильніше обняв її, знову став забирати її біль. Його душа волала в муці, коли вона чинила опір.

— Кара, будь ласка, — він задихався, біль потоком текла через нього, — дозволь мені допомогти. Будь ласка, не покидай мене.

«Я не хочу жити. Я підвела вас. Я повинна була захистити вас, коли Ніккі прийшла за вами. Тепер я знаю — ви змусили мене побачити це. Я готова померти заради вас, але я не виконала свого обов'язку, порушила свою клятву. Я не маю права жити. Я не гідна бути вашим захисником. Будь ласка, відпустіть мене».

Річард був приголомшений, відчувши її тугу і відчай, але ще більше це його налякало.

Разом з болем він став забирати і це теж, із зусиллям витягаючи це переконання з душі Кари, незважаючи на її спроби перешкодити йому, втекти від нього.

— Кара, я люблю тебе. Будь ласка, не покидай мене. Ти потрібна мені.

Він намагався забрати в себе якомога більше її болю. Він переламав її опір і все ж зумів цього добитися. Вона вже не могла зупинити його. Він зняв попелястий покрив смерті, що давив на неї. Річард міцно тримав її в обіймах, відкриваючи їй своє серце, свою душу, свою потребу в ній.

Вона несамовито кричала. Він осягав її жахливу самотність.

— Я з тобою, Кара. Ти не одна.

Річард заспокоював її, щосили намагаючись винести приголомшуючу муку того зла, яке доторкнулося до неї. Це була не просто біль, це був вбиваючий її холодний жах, і тепер та ж холодна порожнеча повільно заповнювала його, і в той же самий час її страждання заважало зціляючим силам проникнути в неї.

Раптово він відчув себе так, немов він намагався врятувати потопаючу людину, але тепер вони обидва були захоплені диким потоком і обидва тонули у чорних водах смерті.

Якщо він хоче отримати шанс на порятунок — і якщо вона хоче — перш за все, необхідно полегшити її страждання. Всю їх тяжкість повинен витримати він. Він брав і брав біль, вітаючи її, використовуючи всю свою силу.

Коли він відчув, що зібрав всю біль, усі страждання всередині себе, він змушений був з усіх сил чіплятися за власне життя, одночасно віддаючись потоку власної зцілюючої сили. Річарда ніколи не вчили, як керувати цією силою, він міг тільки підкорятися їй, тільки дозволити теплому потоку заповнювати її.

«Я не хочу жити. Я підвела вас. Будь ласка, дозвольте мені померти».

— Чому? Чому ти хочеш залишити мене?

«Тільки так я можу служити вам. Бо тоді ви можете знайти кого-небудь, хто не підведе».

— Кара, це не так Це неможливо. Це не потрібно. — Річард боровся з болем, примушуючи себе говорити. — Ти зовсім не підводила мене. Ти повинна мені вірити. Ти повинна вірити в мене. Це саме те, що мені потрібно найбільше — щоб ти була зі мною, щоб вірила в мене. Мені потрібна не твоя служба. Мені потрібна ти. Ти потрібна мені, щоб жити. Твоя служба у тому, щоб робити моє життя доцільним.

Він боровся з усіх сил, щоб втриматись — щоб разом із собою утримати і Кару — але темрява всередині нього здавалася безмежною. Весь його захист була зруйнований, він відчував, ніби занурюється в рідку порожнечу, обертаючись, опускається вниз, в ту крижану тінь, яка прийшла за ним, руйнуючи стіни. Він бачив те ж, що бачила вона, той же жах стискав йому серце, жах того, що обрушилося на неї.

Це й було основною причиною її страждань. Це мерзенне щось, це втілення смерті, що прагнуло до нього дістатися, обрушилося прямо на неї. Це не було розладом свідомості, що переходить у небуття. Це було вічним кошмаром, який прийшов, щоб забрати живого зі світу живих. Ця темна смерть обрушилася на неї, самотню і беззахисну, цей жорстокий збирач душ, що прийшов, щоб знищити її, і поки вона кричала, забрати її життя.

Опинившись на шляху цього щось, вона прийняла на себе його смертельний дотик.

Він зрозумів, що Кара вважала себе винною в тому, що не змогла захистити його від Ніккі, тому вирішила померти, щоб довести вірність своїй клятві. Її безумство все ще жило в ній.

Вона вважала, що смерть буде її спокутою і тому відмовлялася боротися з смертельною загрозою.

Вона хотіла померти заради нього, довівши вірність своїй присязі.

А раз вже це щось проникло через стіни її кімнати, Кара спробувала вкрасти силу прямо у самої смерті.

Річард відчував, що смертельний дотик огортає його всепоглинаючим