Обіцяна - Леля Карпатська

— Нам?

— Мені і моїй мамі.

— То ви живете разом? Твій тато живе з вами у тому будинку? — жахнулася дівчина, прикриваючи рота рукою.

— Ні, — Олексій відклав виделку. — Він живе в горі, у печері.

— Тій, що позаду вашого двору? — пригадала Ляна.

Хлопець кивнув.

— Ми багато років його не бачили. Мама відносить йому їжу через підземний хід, який веде з підвалу будинку до гори.

— І що він… їсть? — боязко запитала Ляна, розуміючи, що не хоче чути відповіді.

— М’ясо. Багато м’яса, — відказав Олексій, сьорбнувши кави.

— Але його бачили у селі! І та жінка, яка померла… То був він?..

Олексій не відповів. Він грубо наколював картоплю на виделку, мало не згинаючи її об тарілку. Ляна все зрозуміла без слів. Вона спробувала говорити спокійніше.

— Ти кажеш, що ви давно його не бачили. Де він був?

— Там само. Він живе у печері вже з чверть століття. Я був малий, коли мама закрила його там. Не витримала.

Ляна зовсім втратила апетит. Вона склала руки і співчутливо глянула на хлопця, даючи йому зрозуміти, що готова слухати далі. Олексій не поспішав. Він доїв свій сніданок, випив до дна каву, витер серветкою рота та руки і тільки тоді перевів погляд на допитливу односельчанку.

— Гаразд. Ти хочеш знати. Маєш на те право. Все ж, я мало не вбив тебе вночі.

Шлунок дівчини опустився вниз від слів Олексія. Вона надто швидко перестала бачити у ньому загрозу.

— Після того, як мій дід за одну ніч вкрав десять жінок із села, закон було порушено і рівновага втрачена. До кінця життя він не зважав на старі правила. Саме дід почав навідуватися щоночі до людських будинків та зваблювати… молодих невинних дівчат, дорослих жінок, літніх бабусь. Йому було все одно. Селяни, не в силах його позбутися, почали зачиняти на ніч усі двері, вікна та печі, аби хоч якось вберегти найдорожчих. Та йому все одно вдавалося проникати в хати, коли хтось забував про перестороги. Після його смерті, його син, а мій батько, продовжив традицію діда. Він не розбирав, скільки жертв було на його рахунку. А було їх немало…

Олексій зупинився і перевів погляд на Ляну, аби побачити її реакцію. На диво, вона добре тримала себе в руках. Її обличчя залишалося незворушним, лиш іноді права брова сіпалася догори.

— Врешті селяни вирішили відродити традицію і після чергового пробудження привели до нього нову «наречену». Вони сподівалися таким чином задобрити його і зупинити неконтрольоване полювання на жінок. Змій прийняв жертву, але не покінчив зі своїми нічними походеньками, — Олексій хмикнув.

— А що траплялося з тими, кого йому приводили? — врешті перервала мовчання дівчина.

— Більшість з них ставали його обідом. Кожен Змій залишав собі одну обрану жертву, яка згодом ставала його дружиною.

— Щось не в’яжуться слова «жертва» та «дружина», — помітила Ляна.

— Розумна дівчинка, — Олексій глянув їй в очі. — Ці поняття зазвичай були невід’ємними. Жити зі Змієм ще те «задоволення».

— Але ж може бути й інакше, чи не так? — дівчина не відводила від нього уважного погляду. Вона розуміла, що більше його не боїться.

— Може, — погодився чоловік, задумливо постукуючи пальцями по столу. — Бували випадки, коли Змій та його обраниця жили довго і щасливо. Вона закривала очі на те, що раз в рік до їхнього дому приводили чергову нещасну жінку. Все ж, він не зраджував. Просто їв.

Ляна важко ковтнула і опустила очі. Їжа в її тарілці так і залишилася неторканою. Олексій це помітив.

— Хоч кави випий. Ти ж любиш.

— Та щось не хочеться… То що було далі? З твоїм татом?

— Він прийняв «наречену», яку йому прислали селяни, і взяв її за дружину. Як ти розумієш, то була моя мама. І спершу вони навіть добре жили. Через рік народився я. Пригадую, як тато вчив мене літати. Подалі від людей, у полях, у лісі. Галявина була моїм улюбленим місцем. Та через кілька років все різко змінилося. Тата ніби підмінили. Він далі почав навідуватися у село, коли заманеться, не зважаючи на те, що йому кожного року приводили нову жертву. Люди боялися. Жінки марніли на очах. Вони з жахом розповідали про Змія, який ночами проникає у їхні ліжка та доводить до безумства, забираючи життєву енергію. До місяця часу від здорової жінки не залишалося нічого, лише тінь. Вона згасала, переставала їсти, вставати з постелі і врешті помирала.

Руки Ляни затрусилися. Вона зіставила свій стан з описом Олексія. Все збігалося: вона марніла, втрачала волосся, вагу та бажання жити. Дивні тіні та звуки в будинку, палаючі очі під стелею — все вказувало на присутність Змія. Проте чоловік поспішив її заспокоїти:

— Знаю, про що ти думаєш. То не те. З тобою щось інше відбувається. Так, я признаю, що був тут не тільки вчора.

— Як ти міг?

— Я боровся з собою! — винувато мовив Олексій. — Я б ніколи не завдав тобі шкоди!

— Звідки ти знаєш? — сумно запитала дівчина. — Як ти борешся з цим? І, власне, чому? Чому не приймаєш свою природу?