Обіцяна - Леля Карпатська

— Але сталося, — відповіла дівчина, оглядаючи привабливий вигляд ззаду.

Тьмяне світло від лампи лягло на оголене тіло Олексія, окреслюючи рельєф. Ляна мала б відвернутися, але її погляд самовільно ковзнув зверху вниз, помічаючи, як рухаються його лопатки, як крапля поту скотилася уздовж хребта, як напружуються м’язи округлих міцних сідниць.

«Чорт забирай!», — промайнуло в голові Ляни.

— Мені потрібен одяг.

Дівчина здригнулася, скидаючи заціпеніння. Вона кинулася до шафи у вітальні і дістала новий комплект, — спортивні штани, білизну та футболку, — про всяк випадок залишений для себе Святославом. Вона простягнула речі Олексію і стала боком, нишком підглядаючи за хлопцем.

Той не поспішав одягатися. Він повернувся до дівчини, розгорнув футболку, ніби оглядаючи її. Ляна опустила очі і її брови злетіли вверх. Тепер вона розуміла, чому Яра так за ним бігала. Тіло Олексія-Змія було неперевершеним, навіть у спокійному стані. Дівчина мимохідь зашарілася.

Олексій помітив її погляд і ледь усміхнувся.

— Якщо ти залишиш мене тут, я не знаю, що буде далі, — тихо мовив він.

Ляна спробувала не видати, що її серце шалено калатає.

— Одягнись, а потім поговоримо.

Олексій мовчки вдягнувся і врешті полегшено видихнув:

— Дякую. Ну, я піду?..

Дівчина різко повернулася до нього.

— Куди?

— Додому, — відповів хлопець, йдучи до дверей.

— Чекай! — Ляна схопила його за руку і змусила зупинитися. — Ти не можеш піти, не зараз. Ти ж тільки став… людиною.

Олексій важко видихнув, ніби вів внутрішню боротьбу сам із собою.

— Ляно, я…

— Не треба, — вона м’яко торкнулася його передпліччя. — Просто залишся. Ти можеш спати на дивані.

Чоловік підняв голову, і їхні погляди зустрілися. Його очі вже не світилися небезпекою, але в них досі блукав страх. Довга тиша. Здавалося, він от-от скаже «ні». Але зрештою Олексій видихнув і здався.

— Гаразд, — прошепотів він.

Ляна кивнула і, ніби нічого незвичайного не сталося, витягнула з шафи плед і кинула йому.

— Вранці поговоримо, — додала вона.

Олексій промовчав, але коли дівчина підіймала сходами наверх, вона почула тихе:

— Дякую.

***

Незважаючи на сповнену пригод та емоцій ніч, на ранок Ляна прокинулася сама, без будильника, і у досить бадьорому настрої. Їй снилося щось легке та приємне, проте вона ніколи б нікому не зізналася, що було у сновидінні. Соромно.

Їй знадобилося кілька хвилин, аби пригадати нещодавні події. Спершу вона навіть не пам’ятала, що в її будинку ночував молодий, привабливий чоловік.

Дівчина швидко прийняла душ, почистила зуби і зійшла вниз. У ніс одразу вдарив аромат кави та їжі. На кухні біля плити стояв Олексій. Йому личила обтягуюча блакитна футболка тата. Вони були однакової тілобудови.

— М-м-м, чим я заслужила подібне? — дівчина потягнула повітря носом.

Олексій, накладаючи в тарілки смажену з м’ясом картоплю та салат, винувато всміхнувся.

— Вибач, я вчора зламав кілька стільців… і вазу. Я куплю нові.

— Забий! — махнула рукою Ляна, підходячи ближче. — Я вже й не пригадаю, коли востаннє їла щось подібне. Ще, певно, з татом у поході в горах.

Олексій здивувався:

— Чим ж ти харчувалася, дівчино?

— Перебивалася, — стенула та плечима. — Тобі допомогти?

— Можеш взяти горнята з кавою з-під кавоварки. До речі, я воду брав нагорі, — мовив Олексій, розкладаючи тарілки на стіл. — В іншій ванній. Не у тій, яка суміжна з твоєю спальнею. Вода там справді краща, аніж тут.

— У чому може бути проблема? — спитала Ляна, крадучи шматочок картоплі з тарілки.

Олексій засміявся, помітивши це. Проте його усмішка одразу зникла, коли він пригадав минулу ніч. Він не міг пробачити собі те, що прийшов до її будинку. Контролювати власну темну сутність ставало дедалі важче.

— Фільтр, — врешті сказав хлопець. — Сьогодні перевірю.

Вони сіли один навпроти одного. Ляна хотіла зав’язати розмову, проте не знала, з чого почати. Олексій вирішив заговорити сам.

— Тобі, мабуть, цікаво, що було вночі. Вибач, що налякав.

— Нічого, — поспішила заспокоїти його дівчина. — Я трохи знаю…

— Знаєш? — брови чоловіка злетіли вгору. — Звідки?

Ляна у кількох словах переповіла, що дізналася від Євдокії. Олексій опустив голову.

— Вона винуватить мене у смерті Орисі. Але я б ніколи…

— Я знаю! — Ляна поклала свою руку на його. — Я вірю тобі. Але тоді хто то був?

— Мій тато, — неохоче зізнався Олексій. — Нам не завжди вдається його зупинити.