Король шрамів - Лі Бардуго

— Що це таке? — застогнала дівчина.

Армія дедалі збільшувалася брижатими хвилями, простягнувшись аж до горизонту, де досі височів зáмок.

— Гадаю, нам демонструють неабияку перевагу, — припустив Ніколаї.

— Але хто?

Піщані солдати одночасно ступили крок уперед, чоботи гупнули, мов кулеметна черга. Оточені ними Зоя й Ніколаї стали спина до спини. Юрій укотре вкляк поряд із ними, юнакове обличчя випромінювало якесь божевільне піднесення.

— Я не знаю, як їх побороти, — зізналася Зоя. Їй удалося хоч трохи опанувати свій голос, проте страх у ньому досі вчувався. — Це та частина історії, де ми помираємо як герої?

Над їхніми головами знову закружляв дракон. Якщо ці потвори заповзялися вбити Ніколаї, то до справи взялися в дуже оригінальний спосіб, а отже, у грі мав бути ще один учасник, і король сподівався, що зможе виторгувати в нього безпеку для Зої та Юрія.

— Ні, це та частина, де король Равки здається ворогам, а кохання, якого в нас ніколи не було, і далі живе в піснях і баладах.

— Ніколаї, — кинула Зоя, — навіть не думай.

— Ну, то запропонуй мені інший варіант, Назяленскі. Хтось із нас мусить вижити. — Він стишив голос: — Повертайся до столиці і збирай Гриш. — Якщо їй узагалі вдасться дістатися звідси до Ос Альти. Хлопець витягнув револьвери, кинув їх на пісок і звів руки, розглядаючи шеренги піщаних солдатів, дивних створінь у небесах і скелеподібне тіло химери, що зависла над лавами армії.

— Точно не знаю, кому я здаюся…

Дракон рвучко розвернувся в повітрі й кинувся на них. Може, зрештою, хтось таки збирався вбити Ніколаї.

— Зоє, лягай! — крикнув хлопець, стрибаючи до неї.

— Дідька лисого, — пробурмотіла Назяленскі, збила короля з ніг на пісок і заклякла над ним, міцно впершись ногами і здійнявши вгору руки.

Дракон виригнув полум’я, а Зоя шмагонула навідліг бурею. На мить здавалося, що їхні сили рівні — золотий водоспад вогню зіштовхнувся зі стіною з вітру. Дівчина намалювала в повітрі петлю і жбурнула її вбік, наче диригент на останніх тактах симфонії. Ніколаї спершу не зрозумів, що відбувається, та полум’я раптом згасло.

Дракон позадкував, із пащі вихопилося здушене хрипіння. Зоя заважала йому дихати; вона висмоктала з вогню необхідне для горіння повітря, і тварюка стала задихатися.

Ніколаї стрибнув до револьверів, готовий ухопитися за запропоновану дівчиною нагоду, та не встиг він навіть прицілитись, як дракон оглушливо заревів. Із роззявленої пащі виринув вогонь. Цього разу полум’я було синім, яскравішим і пекучішим, ніж раніше, його жару вистачило б, щоб розплавити каміння… чи пісок.

— Зоє! — гукнув хлопець, та вона вже стиснула кулаки і знову звела руки, шмагонувши дракона крижаним вітром.

Синій вогонь освітив її обличчя. Чорне волосся короною здійнялося навколо голови, а очі зблиснули кобальтом, наче всередині Зої теж палало драконове полум’я.

Коли вогонь із пащі потвори вдарив у створений її силою бар’єр, Назяленскі несамовито закричала. Зчепила зуби, і Ніколаї побачив, як на дівочому чолі виступили крапельки поту. Він узявся стріляти в дракона, та кулі, схоже, плавилися ще на підльоті до його луски. Перекинутий човен, руки Ніколаї та лави піщаних солдатів навколо скувало інеєм.

І тоді Зоя впала. Опустилася на коліна, і завірюха вщухла, залишивши по собі лише тоненький шар уже підтопленої ожеледі.

Ніколаї звівся на ноги й пошкутильгав до дівчини, переконаний, що ось-ось побачить, як її проковтне полум’я. Та дракон більше не дихав вогнем. Він ширяв у небі, спостерігаючи за людьми.

— Зоє, — прошепотів король, опускаючись поряд із дівчиною на коліна й обіймаючи її, щоб не впала. Її шкіра сяяла від гришинської сили, але з носа струменіла кров, і Зоя тремтіла.

Дракон приземлився перед ними, склавши розмашисті крила. Напевно, захотів погратися зі здобиччю.

— Не підходь, — наказав Ніколаї, знаючи, що не зможе його зупинити. Його зброя була нітрохи не краща за іграшки. Юрій, стоячи на колінах, розхитувався, наче пияк, котрий не може вирішити, чи варто хоча б спробувати підвестися.

— Юний королю, — промовив дракон, підходячи ближче і хльоскаючи в повітрі хвостом. Голос у нього був низький, наче віддалене гуркотіння грому. — Герой війни. Принц, у чиєму серці оселився демон.

Ніколаї сам не знав, що його приголомшило більше — те, що потвора вміла розмовляти, чи її обізнаність із мотивами цієї клятої подорожі.

Дракон нахилився вперед. Очі в нього були великі та сріблясті, з чорними видовженими зіницями.

— Якби я хотів їй нашкодити, то від неї залишилася б лише купка попелу. Та й від вас усіх.

— А скидалося на те, що ти неодмінно хотів їй нашкодити, — бовкнув Ніколаї. — Чи це у вас так дружньо вітаються?

Дракон загуркотів; це він так, мабуть, сміявся.

— Я хотів подивитися, на що вона здатна.

Зоя заголосила, немов від нестерпного болю. Крик був такий розпачливий, такий різкий, аж Ніколаї повірити не міг, що чує його від свого генерала.

— Що сталося? — благально озвався він, міцніше притиснувши дівчину й шукаючи поглядом рани чи кров ні її тілі.

Але Зоя випручалася й узялася просіювати пісок; із грудей вихопився черговий сповнений люті та болю стогін.

— Заради всіх Святих, Зоє, що з тобою?

Дівчина схопила з землі щось блискуче і притиснула його до грудей; Ніколаї ще ніколи не чув, щоб вона так схлипувала. Йому навіть не одразу вдалося змусити її розтиснути пальці. На долоньці хлопець побачив дві розламані половинки срібного браслета. Підсилювач розпався на шматки.

— Ні, — заливалася сльозами Зоя. — Ні.

— Так, — просичав дракон.

— Юрісе, припини, — наказала жінка, яка вийшла з-за солдатських спин. Вона була вбрана в сукню з живих троянд, що розквітали і в’янули на закручених навколо тіла лозах. Золоте волосся виявилося метушливою хмарою бджіл, що дзижчали й роїлися навколо променистого обличчя.

— Ти переміг у битві. Тепер вони знають, хто їхній суперник.

— Я вперше за стільки років трохи розважився, Єлизавето, а тобі неодмінно кортить зіпсувати мені веселощі. Чудово.

Дракон, стенувши плечима, зіщулився і раптом простісінько на очах у приголомшеного Ніколаї став зменшуватися, аж поки не перетворився на кремезного чоловіка у вишуканій кольчузі, що сяяла, наче чорна луска. Піщані солдати розступилися, пропускаючи химеру, її тіло й далі совалося і змінювалося: тепер воно вкрилося очима, немов хотіло детальніше роздивитися незнайомців.

— Що це таке? — рішуче поцікавився Ніколаї. — Хто ви?

— А що, люди вже не моляться Святим? — запитав чоловік, якого називали Юрісом.

— Нарешті, — заридав, не підводячись із колін, чернець. — Нарешті.

— Ходімо, — запросила Єлизавета, простягаючи руку. Дзижчання бджіл навколо неї стало майже