Король шрамів - Лі Бардуго

— Я нічого не робила! — запротестувала Зоя. — Просто невеличка буря. Вона була безпечна.

— У мене якийсь напад? — озвався Ніколаї, вдивляючись у далечінь. — Чи ви теж це бачите?

Зоя повернулася на захід. Над ними майорів Палац із того самого, схожого кольором на кістку піску, що вистеляв Зморшку. Навіть не Палац, а ціле місто, що велично здіймалося арками і шпилями, гублячись вістрями у хмарах. У його конструкції, в округлих формах було щось схоже на міст в Івці.

Десь далеко щось заверещало. «Волькра», — подумала Зоя, хай навіть знала, що це неможливо.

— Це диво, — вигукнув Юрій, падаючи на коліна.

Знову почувся вереск, а тоді ще і ще, відтак гуркнув грім — і від Палацу немовби відкололися темні постаті та з неймовірною швидкістю полетіли в їхній бік.

— Це не диво, — кинув Ніколаї, тягнучись по револьвери. — Це пастка.

Відьма в лісах

15

Ніколаї

Ніколаї бачив чимало приголомшливих речей: туманних поні на кордоні з Новозем’ям, котрі, за чутками, мчали так швидко, що ставали невидимими; морського змія, який торував собі шлях крізь північну кригу; світ, що розгортався внизу, коли він власноруч, із крилами чудовиська за спиною, керував вітрами; проте зараз хлопець дивився на те, що стрілою летіло до нього небом, і не йняв віри власним очам.

Юрій молився, упавши на коліна. Зоя скинула руки вгору, і король відчув, як здіймається вихором пісок навколо човна, роздмуханий закликаним на їхній захист вітром.

Щойно зачувши в повітрі вереск, Ніколаї вихопив револьвери й приготувався до зустрічі з волькрами. Він очікував побачити тіньових чудовиськ або якесь нове втілення Дарклінґової сили. Дідько, якась його частина, можливо, навіть приготувалася побачити Дарклінґа власною персоною, воскресіння Беззоряного Святого, який повернувся, щоб покарати їх усіх власною моторошною привабливістю й лихими намірами.

Натомість хлопець побачив… бджіл — велетенський рій розтинав небо вівсяного кольору, розхитуючись і збираючись у щось схоже на жіночу постать. Позаду них над піском височіла якась інша химера, велетенське тіло, що без упину змінювало свої обриси: дві голови, потім три; тисяча рук; горбата спина зі звивистими гребенями хребців; десять, двадцять, тридцять довгих кволих ніг, що рухалися в одному темпі. Обриси щойно нагадували людські, аж раптом ставали тваринними — укривалися густою шерстю і скреготіли зубами. А високо вгорі кружляло третє чудовисько з широко розкинутими крилами й блискучою лускою…

— Зоє, скажи щось злостиве.

— Для чого? — ледь чутно озвалася дівчина.

— Тому що я переконаний, що марю, а в моїх фантазіях ти значно привітніша.

— Ти ідіот, Ніколаї.

— Не найкращий твій виступ.

— Перепрошую, що неспроможна вигадати якийсь ліпший каламбур. Здається, я заклякла від страху.

Її голос тремтів, а якщо безжальна, незворушна Зоя так перелякалася, то все побачене було реальним: бджоли, відразливі потвори і… так, це було неможливо, але перед ними однаково з’явився велетенський дракон із вигнутими шкірястими крилами й лускою, що мінилася в тьмяному сірому світлі чорною, зеленою, синьою й золотою барвами.

— Зоє, хай би що ти досі начаклувала, час розвіяти чари.

— Я б так і зробила, якби могла, — гримнула дівчина, жбурляючи стіною вгору цілий буревій.

Бджоли наштовхнулися на перешкоду й обігнули її, як течія оминає пороги; від їхнього гучного дзижчання в Ніколаї задзвеніло у вухах.

— Зроби щось! — крикнула Зоя.

— Наприклад?

— У тебе зброя!

— Я не збираюся гатити по бджолах.

— Тоді стріляй у ту штуку.

Ніколаї вистрілив у химеру. Кулі влучали в мінливе тіло — у голову, руку, іншу руку, випнуті груди. Потвора наблизилася, і хлопець розгледів пазури, щелепи з іклами й густе, мов у ведмедя, коричневе хутро. Кулі влучали в неоковирне тіло, а вже за мить з’являлися знову, немов зсудомлена плоть просто випльовувала їх.

Високо вгорі, розпростерши гігантські крила, заревів дракон. З пащі тварюки в їхній бік вихопився полум’яний фонтан.

Зоя скинула руки вгору, і над їхніми головами з’явився повітряний купол. Полум’я вдарило в перешкоду. Ніколаї відчув, як жаром опалило брови.

Вогонь згас, і дракон із вереском закружляв над ними.

— Гадаю, нам слід визнати вогневу перевагу суперника, — буркнув Ніколаї.

— Складіть зброю, — хором із сотень голосів наказала химера.

— Дзуськи! — відповів Ніколаї. — Поки що вона неабияк мене заспокоює. Юрію, вставай уже, в біса, з колін і принаймні вдай, наче готовий до бою.

— Ви не розумієте, — зі сльозами на очах озвався чернець.

— Тут цілком твоя правда.

— Зараз я ще здійму вгору піски, — попередила Зоя. — Якщо мені вдасться викликати достатньо потужну бурю, можливо, нам пощастить здиміти… кудись. Тобі доведеться взятися за вітрила; я не зможу водночас контролювати бурю і човен.

— Буде виконано, — озвався Ніколаї, роздивляючись такелаж. Він був примітивний, та король уже долав значно буремніші моря.

Він знову взявся стріляти, намагаючись прикрити Зою, коли вона змахнула перед собою руками, і піски Зморшки — чи де це вони опинилися — зі свистом здійнялися вгору. Вона вже не переймалася хитрощами: не було потреби приховувати свої дії, щоб обдурити прочан. Буря здійнялася, здригнувшись, наче людина, що прокинулась від жахіття: несподівана сила відкинула потвор назад, піски закрутилися вихором, стіною затуляючи човен-утікач.

Ніколаї заховав револьвери в кобуру і схопився за такелаж, випускаючи вітрило. Полотно заляскало, надимаючись вітром, і човен помчав їх на схід, назад до місця, де, як сподівався король, закінчувалася Зморшка. Хай би ким були ці створіння, їхня сила, вочевидь, пов’язана з цим місцем.

Раптом земля під ними здибилася. Човен небезпечно нахилився на правий борт, і полоз відірвався від піску. Зоя з Юрієм не втрималися на ногах, але дівчина ні на мить не завагалася. Розпростершись горілиць, вона й далі керувала вітрами. Ніколаї, міцно вчепившись у мотузки, намагався підлаштуватися під бурю й вирівняти скіф. Та пісок хвицався, наче оскаженіла тварина, наче хтось вдихнув у нього життя.

Ковзаючи одним полозом, скіф нахилився ще дужче.

— Зараз перевернемося! — крикнув Ніколаї. У нього з’явилося моторошне відчуття, немов якась велетенська рука навмисно намагається розхитати їх і викинути в піски.

Приземлилися вони незграбною купою. Ніколаї миттю схопився на ноги й відтягнув Зою з Юрієм у безпечніше місце. Та скіф, не завдавши нікому шкоди, упав на інший бік, і піски враз угамувалися.

Зоїна буря вщухла, небо очистилося. Із піску перед ними з’явилася постать, потім ще одна, і ще — цілий полк піщаних солдатів. Облич вони не мали, а от форма була відтворена ретельно, з найменшими деталями. Вояки були схожі на древніх равканських солдатів на картинах, армію Яромира Рішучого, убрану в хутро та бронзу, хай насправді це був просто пісок. Зоя змахнула руками, насилаючи