Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні
Оромис перевів погляд на королеву.
— Я зберігав мовчанку, оскільки не був певен, що Ерагон або Арія зможуть сюди дістатися, тому й не хотів тішити вас надією.
— Ти не мав права приховувати це від мене! — скрикнула королева. — Адже я могла послати воїнів на захист Арії, Ерагона й Сапфіри й викликати їх з Фартхен Дура значно раніше!
— Я нічого не приховував від тебе, Ісланзаді, — сумно посміхнувся мудрець. — Нічого, крім того, чого ти сама не хотіла бачити. Якби ти як слід глянула в магічний кристал — що, між іншим, належить тобі робити, — то напевно побачила б довкруж суцільний хаос. І неодмінно дізналася б про Арію та Ерагона. Хай ти забула про варденів із гномами, але як же Бром? Цей останній із наших друзів? Ти була сліпа, Ісланзаді, і занедбала обов'язки королеви. Тому й не знала про Ерагона, якого я навмисне не показував тобі, аби врятувати від недбальства й сваволі.
— Я розумію, — засоромлено мовила Ісланзаді, похнюпившись.
Несподівано на Ерагона насунулось золоте марево, коли дракон низько схилився до нього, аби привітатись.
— Радий зустрітися, Ерагоне, Убивце Смерка, — загуло в голові у хлопця. — Мене звати Глаедр.
— Моє шанування, Глаедре, — тільки й міг видавити із себе бідолаха.
Потім Глаедр звернувся до Сапфіри. Вона була спокійна, тільки напружила шию, коли той торкнувся носом її щоки.
— Ти пахнеш людьми, — зауважив Глаедр, — знанням про свою расу ти завдячуєш власним інстинктам, але серце в тебе, як у справжнього дракона.
Нарешті вирішив озватися й Орик.
— Це перевершує будь-які очікування! — сказав він урочисто. — Якщо ти не проти, я насмілюся дещо спитати в тебе від імені мого короля!
— Ну що ж, спробую відповісти, — здивовано повернувся до гнома Оромис.
— Тоді скажи, чому ти ховався всі ці роки? Адже ти був нам так потрібен!
— А-а, ось ти про що, — посміхнувся мудрець. — На світі є багато горя, але найтяжче буває тоді, коли ти не здатен йому зарадити. Тож я не міг ризикувати, покинувши свою схованку, адже хто б тоді передав знання новому вершникові?
— І це твоя відповідь? — аж скривився Орик. — Та це ж слова боягуза!
Усі присутні аж застигли від такого зухвальства, і тільки Глаедр грізно гаркнув у відповідь.
— Якби не моя гостинність, — сказала Ісланзаді, — ти б наклав головою за таке звинувачення!
— Ні-ні, я не ображаюсь! — звів руки Оромис. — Так і мало бути. Розумієш, Орику, справа в тому, що ми з Глаедром не можемо битися. Мій дракон скалічений, а сам я дуже слабкий. Клятвопорушники катували мене, полонивши свого часу, тож я не володію магією, окрім дрібки звичайних прийомів. Сили покинули мене, і в бою від мене нема жодної користі. Я просто щез із Галбаторіксових очей, аби передати свої знання своєму правонаступникові.
— Каліка, що не скорився, — прошепотів Ерагон.
— Вибач мені, — зніяковів Орик.
— Пусте, — відгукнувся ельф, кладучи руку на плече Ерагонові. — Ісланзаді Дротнінг, дозвольте вас залишити?
— Гаразд, ідіть собі, — мовила та втомлено. — Ідіть і працюйте.
Глаедр низько пригнувся, і Оромис сів на нього верхи.
— Рушаймо! — гукнув він до Ерагона із Сапфірою. — У нас буде довга розмова!
Золотий дракон зістрибнув зі скелі й зробив коло над галявиною, здіймаючись угору.
— Не забувай про честь свого клану! — на прощання гукнув гном до Ерагона.
Сідаючи верхи на Сапфіру, юнак почував себе так, ніби ладнався вирушити в довгу подорож, тож хотів попрощатися з усіма на світі. Він у захваті глянув на Сапфіру й посміхнувся, передчуваючи нові пригоди. Та задоволено підстрибнула й злетіла в небеса.
Обидва дракони велично попрямували до білої скелі, що лежала за кілька миль на північ, голосно розсікаючи повітря крилами. Сапфіра летіла, не відстаючи від Глаедра, а її захват відбивався луною у свідомості Ерагона, підсилюючи його власні почуття.
Вони приземлилися на лісовій галявині біля гірського урвища. Звідси стежина вела до приземкуватої хатини, що стояла між стовбурами чотирьох дерев. Звісно, дракону в ній годі було вміститися…
— Ласкаво просимо до моєї оселі, — запросив Оромис. — Я мешкаю тут, у горах Тельнаєра, тому що потребую спокою й розважливого навчання. Мій розум працює краще, перебуваючи подалі від Елесмери з її спокусами й принадами.
Ельф зник усередині хатини, а за мить повернувся з двома табуретами й карафками холодної води для себе й Ерагона. Юнак зробив пару ковтків, насолоджуючись чудовим краєвидом і намагаючись приховати хвилювання. Він таки бачив справжнього вершника! А з-за його спини Сапфіра зацікавлено стежила за Глаедром.
Пауза в розмові затяглася, минуло хвилин із десять, потім півгодини, година… Спочатку юнак нервував, не розуміючи, навіщо все не, але потім опанував себе й просто насолоджувався гарною дниною.
— Ти вчишся терпіння, — озвався Оромис. — Це добре.
— Поспішаючи, не вистежиш оленя, — завважив Ерагон.
— Авжеж, — похвалив його ельф. — Дай-но я гляну на твої руки. Гадаю, вони багато можуть про тебе розповісти.
Ерагон зняв рукавички, і вчитель помацав його зап'ястки своїми тонкими пальцями. Він також оглянув мозолі на юнакових руках і посміхнувся.
— Виправ мене, якщо я помиляюся, — сказав ельф, — ти орудував косою й плугом частіше, ніж мечем. Але й управлявся з луком.
— Так, — відповів той.
— І ти мало писав або ж малював, якщо взагалі коли-небудь цим займався.
— Бром навчав мене грамоти в Тейрмі, — зніяковів Ерагон.
— Зрозуміло, — кивнув мудрець. — Окрім того, ти дуже необережний і не дбаєш про власну безпеку.
— Що змушує вас так думати, Оромисе-ельда? — спитав юнак, вживаючи шанобливе звертання.
— Не ельда, — виправив ельф. — Ти можеш називати мене вчителем своєю мовою, або ебритіл — прадавньою. І більше ніяк, зрозумів? Так само звертайся й до Глаедра. Ми — ваші вчителі; а ви — наші учні, отож шануймося. — Оромис говорив м'яко, але з надією, що його зрозуміють.
— Авжеж, вчителю Оромисе, — погодився з ним Ерагон.
— І ти, Сапфіро, теж, — попросив той.
Ерагон відчув, як це було важко для гордого дракона, але той несподівано швидко озвався:
— Так, учителю.
— Чудово, — кивнув Оромис, продовживши огляд. — Будь-кого з такими шрамами, як у тебе, можна було б назвати або невдахою, або безумцем. То ти в нас безумець, чи не так?
— Та ні ж бо, — здивувався юнак.
— На невдаху ти теж не дуже схожий, — зауважив ельф. — Тож залишається друге. Чи ти й далі заперечуватимеш?
— Я б сказав, що не зважаю на труднощі, коли близька мені людина потрапляє в біду, — подумавши, сказав Ерагон, і його погляд упав на Сапфіру.
— І тоді ти робиш щось неможливе, так?