Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

опинились в лісовій гущавині. Столи, лави, навіть шафа — усе лишилося на своїх місцях, тільки стояли вони тепер не на кам’яній підлозі, а в густій високій траві. Довкола перепліталися вузлуваті корені та гілки могутніх дерев, латки сонячного проміння падали на землю, прориваючись крізь густі крони. Гучно співали невидимі птахи.

Дівчинка-Шукач не могла стримати захвату. Вона аж охнула, коли сонячний промінь впав їй на руку світлом і теплом. Примусово мовчазний Владан тільки зачудовано кліпав очима.

Я не стримався і поглянув на Смоляну. Не признався б у цьому вголос, але чогось хвилювався за те, яке враження справила на неї моя ілюзія.

Чорнявка сіла на вологу від роси траву і зарилась у неї пальцями. Тоді знову поглянула на мене, ледь примруживши очі — і погляд Смоляни вже не був ні сердитим, ні важким. Радше уважним. Тепер їй і самій була цікава моя інтерпретація, вона ж бо була свідком тільки фінальної частини історії. Намистини в довгому волоссі блискотіли на світлі й дивовижно гармоніювали з довколишньою картиною.

Якусь мить я мовчав, даруючи тишу прекрасній місцині, а тоді продовжив:

— Отож, як я й сказав, свідомість моя стала відкритою. І міліметр за міліметром, гілочка за гілочкою пізнавала довколишній світ.

Від моєї долоні, яка торкалась тепер не холодної стіни, а теплої, пульсуючої життям кори клена, полинуло золотаве сяйво. Воно замерехтіло між прожилками кори, листочків; просочилось гарячим подихом в краплі роси на траві. Смоляна зарухала пальцями, струшуючи сонячні краплини.

— Це було насправді прекрасно. Рослини теж мають свідомість, але вона навіть близько не схожа на людську. І відчувати чимраз більше, глибше, фантастичніше ту велику структуру, суцільне життя було пізнанням неймовірним, навіть неочікуваним. Моя свідомість розширювалась, виходячи за межі одного тіла. Єдиним, що трохи сповільнювало її, був страх не впоратись із контролем. Страх розчинитись. Це нормально — боятись. Інстинкт самозбереження, коли він здоровий і не переростає в бездумну паніку, допомагає людині уникнути дурниць. Та коли є спокуса і можливості... ми часто нехтуємо здоровим глуздом. І я знехтував. А тоді... відкинув обережність.

Ліс довкола всуціль став золотим. Юні учні притихли і дивилися на довкілля з сумішшю захвату і передчуття чогось моторошного.

Затихли птахи, завмерло колихання вітру. Сонячних променів не стало видно в мерехтливому просторі.

— Я відчув кожне маленьке життя великого світу флори. Розчинив у ньому й своє, не маючи більше потреби бачити, чути, їсти. Я харчувався сонцем, ловлячи його пелюстками й листочками, пив воду підземних рік, вбираючи її корінням, і майже спав, заколисаний місячним сяйвом. Так минуло два роки. Я перестав бути людиною. Гілля куполом полонило моє тіло, сховавши від усього світу.

Я забрав руку — ілюзія розсіялася. Запанувало мовчання.

— Спокуса використовувати свої сили, не озираючись ні на що, може спіткати кожну людину, — мовила неголосно Смоляна, вивчаючи приголомшених дітей уважним поглядом.

— І як усе закінчилось? Як Ви знову стали собою? — спитала тоненьким голоском Зоряна.

— Коли я був ще малим, то мав подругу, молодшу на п’ять років, — мовив я, всміхнувшись. — Вона була впертим та нестримним дівчам, спершу — моїм хвостиком, а згодом стала компаньйонкою. Одного разу вона втекла до лісу, бо мала на це свої причини... ну, пов’язані з дівчачими дурощами, — Смоляна закотила очі на моїх останніх словах, але нічого не сказала. І я продовжив: — Її шукало все село. А знайшов я — малий хлопчисько з великим силами. Дівча спало, огорнене золотавим сяйвом своїх ще зовсім юних сил. А потім Смоляна знайшла мене — майже вісім років по тому.

— Коли Чорногора не було ніде більш, ніж півроку, Благодар приїхав по мене, бо інші Стожари просто не могли відчути, де знаходиться той, що пропав. Таким чином, і я своє навчання розпочала, як і Чорногір, не в п’ятнадцять, а у тринадцять. Волею випадку. Та перші півтора роки науки минули в дорозі — разом із Благодаром ми шукали зниклого Стожара. Це була дуже непевна затія, адже я з ним не бачилась понад п’ять років. Та інші Стожари вже вибились із сил, не можучи відшукати центр розчинення Чорногора в рослинному світі. Та й, чесно кажучи, ніхто не був певен, що саме з ним сталося, тільки підозрювали, що то пов’язано з його головною прив’язаністю. А коли трапляється така рідкість, що двоє Стожарів народжуються й ростуть поряд, вони мають сильніший зв’язок між собою, аніж з іншими. Тому Благодар робив усе, аби я навчилася слухати довколишній світ, читати сліди — не тільки ті, що видно очима, а й ті, які приносить вітер і шепіт тіней, вловлюючи нитки Чорногорових сил у корінні й листках. Отак місяць за місяцем ми йшли шляхами, аж доки не знайшли правильний. І він привів нас до лісу, що пролягає просто біля західного кордону Патрії. Від нього до найближчого поселення — міста Кременегора — два тижні шляху.

Смоляна замовкла і я згадав, як раптом із золота та шалу рослинної гармонії мене вихопив її плач. Сльози Смоляни стали тією росою, яка привела до тями моє оповите гіллям тіло там, де засирілий, давно безсонячний ліс поховав Стожара, що перестав бути собою. Ті хащі так просякли моїми силами, що інші на них вже не діяли. Тому Благодар та Смоляна проривали шлях голими руками. Згодом Благодар розповів мені, що дівчина йшла першою — після більш ніж року пошуків, стоптаних чобіт, повсякчасної втоми й надії вона, відчувши близьку ціль, стала нестримною. І такою — зі зраненими руками, мокрими від сліз щоками — й відшукала мене. Плакала та обіймала, аж доки не