Мандри убивці - Робін Хобб
— Шукав приводу? Йому цього й не треба. Він і так на кожному кроці обмовляє нас перед королем. Як його послухати, то він єдиний приніс якісь жертви на службі королю Регалові. Служниця казала мені вчора, що він перейшов уже всі межі пристойності. Каже, що ти товстий, а мене звинувачує у всіх плотських слабкостях, які тільки може мати чоловік.
— Якщо я не такий худий, як солдат, то це тому, що я не солдат. Я служу королю не тілом, а розумом. Як звинувачує нас, то хай спершу гляне на себе, тим своїм єдиним здоровим оком.
Тепер я згадав цей плаксивий тон. «Барл, — зненацька зрозумів я. — Барл розмовляє з Карродом».
— Гаразд. Я задоволений, що принаймні цієї ночі він не зможе нас звинуватити. Нема тут жодного зловмисника, інакше я його вже знайшов би. Через нього ти боїшся кожної тіні і бачиш небезпеку в кожному кутку. Заспокойся. Зараз це справа сторожі, а не наша. Вони, ймовірно, виявлять, що це зробив ревнивий чоловік або інший стражник. Я чув, наче Верде щось занадто часто виграє в кості. Може, тому й опинився в кімнаті для ігор. Тож даруй мені, — я повернуся до приємнішого товариства, з якого ти мене витяг.
— То йди собі, як не можеш думати ні про що інше, — відповів плаксивий. — Але, якщо маєш хвилину вільного часу, думаю, нам варто б порадитися. — За хвилину Барл додав: — Я майже готовий піти до нього просто зараз. Хай він цим переймається.
— Закінчиться тим, що ти лишень пошиєшся в дурні. Коли ти так тривожишся, то легко піддаєшся його впливові. Хай він прорікає перестороги і страшні віщування та стоїть на варті кожну мить свого життя. Сам запевняє, наче все, що потрібно королю, — це його пильність. Намагається прищепити нам цей страх. Здається, твоє тремтіння дуже його тішить. Ретельніше стережи такі думки.
Я почув звуки кроків, що швидко віддалялися. Ревіння у моїх вухах трохи втихло. За якийсь час я почув, що йде і другий, тяжко ступаючи та бурмочучи собі під носом. Коли його кроки затихли, я почувся так, ніби мені з пліч звалився великий тягар. У горлі пересохло, я ковтнув слину й заходився обдумувати дальші рухи.
Крізь високі вікна проникало тьмяне світло. Я розгледів ліжко з відгорнутими покривалами, що відкривали білу постіль. Воно було порожнє. У кутку стояла темна шафа, біля ліжка миска і глечик.
Я змусив себе заспокоїтися. Глибоко вдихнув, тоді тихо підвівся. «Мені треба знайти Регалову спальню», — нагадав я собі. Здогадувався, що вона на цьому поверсі, а приміщення для слуг — на горішніх поверхах палацу. Я далеко зайшов, зберігаючи невидимість, але, може, час мені стати відважнішим. Підійшов до шафи в кутку й тихо її відчинив. Доля мені сприяла; це була чоловіча кімната. Я навпомацки обнишпорив одяг у шафі, шукаючи практичного вбрання. Шукав поквапом, бо підозрював, що законний власник кімнати розважається внизу і щомиті може повернутися. Знайшов сорочку ясної барви, з куди вигадливішими рукавами та коміром, ніж хотілося б, але вона майже пасувала за розміром, тільки трохи завузька в плечах. Я натяг її і темні штани, — ті здалися надто широкими. Підперезав їх поясом, сподіваючись, що вони не надто дивно висять на мені. Ще там був горщик з пахучою помадою. Я набрав її на палець, змастив волосся, відкинув його назад і зв’язав у хвіст, позбувшись хустки купецького челядника. Більшість придворних, яких я бачив досі, мали зачіску зі змащених олійкою кучерів, як у Регала, але кілька молодших зав’язували волосся ззаду. Переглянув вміст кількох шухляд. Знайшов якийсь медальйон на ланцюжку й повісив собі на шию. Ще там був перстень, завеликий на мене, та байдуже. Я розраховував лише на неуважні погляди, сподівався, що не приверну пильніших. Вони шукатимуть чоловіка без сорочки і в грубих штанях, що пасували б до закривавленої блузи, яку я покинув. Навіть дозволив собі сподіватися, що того чоловіка шукатимуть надворі. На порозі зупинився, глибоко вдихнув і повільно відчинив двері. Коридор був порожнім, я вийшов з кімнати.
Опинившись на світлі, я невдоволено виявив, що штани були темно-зеленими, а сорочка масляно-жовтою. Не крикливіше, ніж те, що я тут бачив на людях раніше, але мені навряд чи вдасться сховатися у натовпі гостей Шкарлатного балу. Я рішуче відкинув тривожні думки й рушив коридором. Ішов без напруги, але спрямовано, шукаючи дверей, більших та пишніше оздоблених, ніж інші.
Я сміливо смикнув перші-ліпші двері, яких дістався, — і виявилося, що вони незамкнені. Увійшовши досередини, я опинився в кімнаті з величезною арфою і кількома іншими музичними інструментами, розставленими так, наче вони чекали менестрелів. Решту кімнати займали м’які крісла та кушетки. На всіх картинах намальовано співочих птахів. Я похитав головою, здивований тими незліченними багатствами, які містив єдиний будинок. Продовжив пошуки.
Через хвилювання мені здалося, що коридор тягнеться переді мною у нескінченність. Я змусив себе йти неквапом і впевнено. Минав двері за дверима, обережно смикнувши кілька з них. Ті, що були ліворуч від мене, скидалися на спальні, а ті, що праворуч, — більшими кімнатами, бібліотеками, їдальнями і так далі. Замість настінних смолоскипів у кільцях, коридор освітлювали свічки під абажурами. Шпалери були дуже барвистими, в нішах стояли вази з квітами або статуетки. Я не міг утриматися від порівняння цієї пишноти із суворими холодними стінами Оленячого замку. Міркував, скільки військових кораблів можна збудувати та скільки команд найняти за гроші, витрачені на оздобу цього розкішного гніздечка. Злість усе ще підсилювала твердість мого наміру. Я знайду кімнату Регала.
Проминув ще троє дверей, тоді дістався тих, що мали особливо обнадійливий вигляд. Подвійні двері із золотистого дуба, на яких інкрустовано саме золотий дуб — символ Ферроу. Я на мить припав вухом до дверей і нічого не почув. Обережно доторкнувся до обсидіанової клямки — двері були замкнені. Мій ніж у піхвах виявився надто грубим знаряддям для подібної роботи. Від поту жовта сорочка намокла мені на плечах, але замок нарешті піддався моїм зусиллям. Я відчинив двері і прослизнув досередини, швидко зачинивши їх за собою.
Це, звичайно, був один із покоїв Регала. Не спальня, а все-таки його кімната. Я швидко пробігся по ній поглядом. Чотири високі шафи-гардероби, по дві при кожній бічній стіні, посередині кожної пари високе дзеркало. Багато різьблені двері однієї з шаф були відхилені; можливо, тиск одежі зсередини не дав змоги щільно її зачинити. Інше вбрання висіло на гачках і вішалках або було розкладене на кріслах. У замкнених шухлядах окремої шафки, ймовірно, зберігалися коштовності. Обабіч дзеркала між шафами стояли два світильники, наче обрамляючи його, вони вже вигоріли майже до оправи. Подібне обрамлення для крісла, повернутого до іншого дзеркала, утворювали дві кадильниці з димком. Поруч із кріслом, трохи позаду, стояв стіл зі щітками, гребенями, баночками помади та флакончиками парфумів. З однієї кадильниці все ще здіймалася вузька цівка сірого диму. Я наморщив носа від солодкавого запаху і взявся до роботи.
Фітце. Що ти робиш? — Слабеньке запитання від Веріті.
Вершу справедливість. — Я вклав у цю відповідь
