Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Знову сміх, знову радісні вигуки; один хлопака з того кінця стіни, де був Дрижак, зняв штани й показав над парапетом голу дупу. Так переговорам і настав кінець.

Білоокий похитав головою.

— Ну, гаразд. Я йому передам. Усі ви, мабуть, возз’єднаєтеся з землею, ну й грець із вами. Як зустрінете мертвих, можете сказати їм, що я старався!

Білоокий помаленьку пішов назад уздовж долини, а за ним — четверо карлів.

Лоґен раптом вийшов уперед.

— Я шукатиму твоїх синів, Гансуле! — прокричав він. Із його вишкірених, усміхнених вуст полетіла з вітром слина. — Коли дійде до діла! Можеш передати Бетодові, що я чекаю! Передай усім, що я чекатиму!

Стіну й людей на ній, долину й людей усередині неї накрив дивний спокій. Такий, який часом настає перед боєм, коли обидві сторони знають, чого чекати. Такий самий Лоґен відчував під Карлеоном, перш ніж оголив меча і проревів наказ іти в наступ. Перш ніж утратив палець. Перш ніж став Кривавою Дев’яткою. Колись давно, як усе було простіше.

Рів у Бетода був достатньо глибокий, і трели повідкладали лопати й відступили за нього. Шукач знову піднявся сходами до вежі — поза сумнівом, узявся за лук разом із Мовчуном і Тулом — і став чекати. Краммок стояв за стіною зі своїми вишикуваними горянами, лютими й до всього готовими. Доу зі своїми хлопцями був ліворуч. Червона Шапка зі своїми — праворуч. Дрижак був неподалік Лоґена, вони обидва стояли над воротами й чекали.

Знамена внизу, в долині, розвівались і злегка шурхотіли на вітрі. У фортеці позаду них бомкнув молот — раз, другий, третій. Далеко вгорі крикнув птах. Десь зашепотів якийсь чоловік, а тоді затих. Лоґен заплющив очі, закинув голову й відчув, як його шкіри торкається жарке сонце й холодний вітер Високогір’я. Довкола було так тихо, наче він залишився сам і його не оточує десять тисяч людей, яким не терпиться почати вбивати один одного. Так тихо і спокійно, що він мало не всміхнувся. Оце так він жив би, якби ніколи не брав до рук клинка?

Десь із три подихи Лоґен Дев’ятипалий був мирною людиною.

А тоді почув, як рухаються люди, і розплющив очі. По боках долини вовтузилися Бетодові карли, що йшли лава за лавою, хрускаючи ногами і гримлячи спорядженням. Між ними утворилася кам’яниста стежка, відкритий простір. Із цієї прогалини вийшли чорні постаті, що висипали в рів, наче сердиті мурахи зі зруйнованого мурашника, а тоді погнали схилом до стіни безформною купою зігнутих кінцівок, вишкірених пащ і гострих пазурів.

Шанка — Лоґен досі не бачив в одному місці навіть удвічі меншу їх кількість, ніж зараз. Долина кишіла ними, цією заразою, що белькотіла, тріскотіла й репетувала.

— Блядь, ради мертвих, — прошепотів хтось.

Лоґен замислився, чи не крикнути йому щось тим, хто стоїть на стінах довкола нього. Що крикнути — «Спокійно!» чи «Тримайтеся!»? Щось таке, щоб його хлопці трохи осміліли, як і належить ватажкові. Та яка з цього користь? Вони всі до одного вже колись бились і знали своє діло. Всі до одного знали, що мусять або битись, або померти, а ніщо не надає відваги краще, ніж це.

Тож Лоґен зціпив зуби й міцно обхопив пальцями холодне руків’я меча Творця, витягнув тьмяний метал із подряпаних піхов і подивився, як ідуть плоскоголові. Тепер їм, тим, які бігли попереду, залишалося кроків зі сто, і надходили вони швидко.

— Готуйте луки! — проревів Лоґен.

— Луки! — повторив Дрижак.

— Стріли! — різко прокричав Доу далі вздовж стіни й проревів із другого боку Червона Шапка.

Повсюди довкола Лоґена натягнулися з рипінням луки, бійці з похмурими брудними обличчями цілилися, зціпивши зуби. Плоскоголові перли далі, не зважаючи ні на що, виблискуючи зубами й висолопивши язики. Їхні люті очі палахкотіли ненавистю. Скоро, вже зовсім скоро. Лоґен покрутив руків’я меча в долоні й шепнув:

— Скоро.

— Ну то стріляй уже нахуй!

Шукач випустив стрілу в юрбу шанка. Довкола нього зусібіч задзижчали тятиви, і перша порція стріл зі свистом полетіла донизу. Стріли промазували, відскакували від каменю, крутилися й летіли геть; влучали в ціль так, що плоскоголові з вереском падали, переплітаючись чорними кінцівками. Бійці потягнулися по нові, спокійні й надійні. Вони були найкращими лучниками в усій ватазі й знали це.

Тенькали луки, щебетали стріли, унизу, в долині, гинули шанка, а лучники цілилися, гарно й легко, відпускали стріли й бралися за наступні. Шукач почув наказ, який долинув знизу, і побачив, як засіпалися й затріпотіли стріли в польоті зі стін. Знову попадали плоскоголові, б’ючись у землі й силкуючись піднятись.

— Це просто, як чавити мурах у мисці! — крикнув хтось.

— Ага, — буркнув Шукач, — тільки мурахи не вилазять із миски й не відтинають тобі нахуй голову! Менше слів, більше стріл!

Він побачив, як перші шанка підійшли до їхнього свіжого рову й поперли до нього, намагаючись повалити палі й вовтузячись попід стіною.

Тул здійняв над головою велику каменюку, перехилився через край і, заревівши, пожбурив її так, що вона закрутилася. Шукач побачив, як каменюка врізалася в голову одному з шанка в рові й вибила йому мозок, що зачервонів на камінні, а тоді відскочила й упала на інших, мало не збивши їх із ніг. Із вереском падали нові шанка, в яких влучали стріли, та їх іще вистачало позаду, і вони сповзали в рів, лізучи одне на одного. Вони кинулися до стіни й розійшлися вздовж неї; деякі метали списи в людей нагорі чи пускали неоковирні стріли.

Тепер же шанка полізли, чіпляючись пазурами за щербате каміння й невпинно підтягуючись угору. Лізли вони здебільшого повільно, ще й відривалися, коли в них згори влучали камені чи стріли. На віддалі зліва, найдалі від Шукача та його хлопців — там, де стояв на сторожі Чорний Доу, — у них виходило швидше. А ще швидше — на воротах, де за каміння досі трималося трохи плюща.

— Трясця, ці гади вміють лазити! — процідив Шукач, незграбно витягаючи наступну стрілу.

— Угу, — гмикнув Мовчун.

Шанка опустив на вершину парапету одну долоню, схожу на криву клешню, і дряпнув каміння. На очах у Лоґена за нею показалася ціла рука, зігнута й потворна, подекуди обросла густим волоссям і з товстими, рухливими сухожилками. Далі з’явилася приплюснута лиса маківка, масивний горб важкого чола, великий роззявлений рот, слизькі від слини гострі зуби. Глибоко посаджені очі шанка перехопили його погляд. Лоґен розітнув мечем його череп аж до плаского куцого носа й вибив одне око.

Бійці стріляли й пригиналися, тимчасом як стріли відскакували від каміння. Один спис зі свистом промайнув у Лоґена над головою. Він чув, як унизу шанка шкрябають і шарпають ворота, б’ють по них кийками й молотками, верещать від люті. Шанка шипіли й репетували, намагаючись перебратися через парапет, а люди рубали їх мечами й сокирами, зіштовхували зі стіни списами.

До Лоґена долинув рев Дрижака:

— Відженіть їх від воріт! Від воріт!

Бійці голосно лаялись. Один карл, який перехилився через парапет, із кашлем відкинувся назад. Його прохромив просто під плечем спис шанка — так, що в чоловіка на спині настовбурчилася сорочка. Він кліпнув на зігнутий держак і відкрив рота, щоб заговорити.