Провісниця - Кетрін Огневич
— Про які гроші ти говориш, Кесс? — наполягає Піт, вимагаючи від мене пояснень, а батько сердиться ще більше.
— Ті самі, які я надсилала зі своєї зарплатні кожного місяця протягом останніх шести місяців. Проте, мені здається, що ти про це чуєш вперше, братику.
— Так і є! Отже, ти нам брехав? — звертається Піт до батька і починається суперечка. Користуючись нагодою, я поступово крокую назад, а потім розвертаюся і прямую до порталу, переходячи на біг. Я не звертаю уваги на крики та звуки пострілів, а лише бігу вперед.
З розбігу увірвавшись у портал, я думала тільки про одне - хоч би мені це не наснилося...
***
Перед очима майорить букет білих троянд, який я тримаю в руках, коли заходжу в кімнату матусі.
Вона якраз щось пише у своєму блокноті й не одразу помічає мене. Лише тоді, коли наближаюся до її ліжка.
— Крихітко, ти що тут робиш? — запитує вона, і в її голосі я чую страх.
Вона налякана? Але чому? Я налякала матусю?
— Я хотіла провідати тебе, матусю. Джо сказав, що зараз у тебе нікого немає, і я принесла твої улюблені квіти...
Простягаю їй букетик і спостерігаю, як на її губах розквітає усмішка. Матуся така гарна, коли посміхається. Ось тільки останнім часом вона дуже сумує, і я не знаю чому. Вона нічого не говорить.
— Дякую, люба. Дуже приємно... Але тебе тут бути не повинно.
— Але чому? Я так хотіла побачити тебе, матусю. А татко забороняв мені...
Вона важко зітхає, а потім ласкаво заправляє пасма, що вибилися з хвостика, мені за вушко.
— Кессі, люба, татко робив це не просто так. Є дуже... погані дядьки, які хотіли образити матусю. Тому татко не пускав тебе до мене...
— А чому вони хотіли тебе образити?
— Матусі довелося дещо зробити і їм це не сподобалося. Але зараз... Зараз уже все позаду.
— Правда-правда?
— Звичайно, маленька. Скажи, твій альбом із собою? Ти сьогодні щось малювала?
Якийсь час я мовчу. Так, альбом завжди зі мною. Але сьогодні я не хотіла показувати його матусі. Сьогодні в мене були страшні малюнки, і я не хотіла, щоб вона їх бачила.
— Ні, матусю. Я забула його... у кімнаті.
— Справді? Тоді чому твої руки забруднені фломастерами?
Ех, від матусі нічого не приховаєш, завжди все помічає. Неохоче дістаю з рюкзачка свій альбом і простягаю його їй.
— Матусю, мені страшно... Останні малюнки... Це був такий страшний сон. І хтось кричав. Мені було так страшно...
Сама не знаю як, але вже перебуваю в обіймах мами, тихенько плачучи, поки вона гладить мене по спині. Я чую тихий шелест альбомних аркушів, його майже не чути, але матуся розглядає мої малюнки. І мовчить. До того ж, дуже довго...
— Це наснилося тобі сьогодні?
— Так, матусю.
— Це всього лише сон, маленька... — каже вона, але в її голосі я чую печаль. Матуся знову сумує. Чому? Невже через мене?
Раптово вона так сильно мене обіймає, що навіть трохи боляче, але я обіймаю її у відповідь.
— Пробач мене, Кессі... Пробач. Часу більше немає. Я знаю, ти можеш і не згадати, але... Ніколи не звинувачуй себе в тому, що сталося. Ніколи. Пообіцяй, крихітко...
— Матусю, я тебе не розумію!
- Знаю, люба. Пізніше ти зрозумієш, а зараз... Зараз тобі краще піти. Матусі потрібно трохи поспати.
— Але я ж щойно прийшла, і...
— Нічого, сонечко, ми побачимося пізніше. Не переживай. Ми ще обов'язково побачимося, моя маленька Кессі...
А потім матуся заплющує очі, і більше не відкриває їх. Я кличу її, але вона не прокидається, навіть не реагує на лоскотання. Але ж вона дуже його боїться!
Щойно я встаю з ліжка, щоб покликати татка на допомогу, то помічаю позаду себе зірки і планети. Ті самі, які матуся якось показувала мені в книжці.
— Прийшов твій час, Кассандро. Твоя Доля вже визначена наперед... Всесвіт чекає... Всесвіт чекає на тебе, Провіснице... — лунає тихий шепіт, який потім посилюється, стає дедалі голоснішим. Переді мною з'являються красиві фіолетові двері з цікавими візерунками, і легенько відчиняються, немов кличуть до себе. І я роблю крок, потім ще один...
Але ж...Мені потрібно до мами! Втім, я ж лише зазирну. Дуже-дуже швиденько... Скоро я повернуся і матуся знову прокинеться. Зовсім скоро...
