Провісниця - Кетрін Огневич

В темряві, звісно, це було трохи важко зробити, але мені це вдалося. Дякувати богу, я нікого не розбудила, поки прокладала шлях до своєї кімнати. Як тільки я опинилася всередині, то одразу помітила Брі, нашу кішку, яка спала на моєму ліжку. Проте, вона одразу помітила мою присутність і наступної миті вже зістрибнула з ліжка і терлася до моїх ніг.

— Привіт, Брі. Сумувала за мною? – питаю я свого домашнього улюбленця, коли беру Брі на руки. У відповідь одразу чую, як вона муркоче, ніби каже, ну що за дурні питання, дуже сумувала. 

Чесно кажучи, я така втомлена, що навіть не можу змусити себе розстелити ліжко. Тому просто знімаю своє взуття та лягаю на ковдру. Брі одразу стрибає до мене і влаштовується в мене під боком, як в старі часи, коли я ще жила тут, разом з батьком та братами. Так ми і засинаємо.

Я прокидаюся від того, що хтось штовхає мене по плечу. Розплющивши очі, я не відразу розумію, де я. Наді мною нависає мій молодший брат, Олівер, дивлячись на мене із задоволеною посмішкою на губах, яка явно не обіцяє нічого доброго.
 
 — Прокинься і співай, сестричко! — співуче вимовив цей нахаба, зірвавши з мене ковдру, від чого холодне повітря торкнулося моїх ніг, і я трохи здригнулася. Певно, я таки змерзла вночі, раз на мені опинилася ковдра.
 
 — Оллі, якого біса? Обов'язково було будити мене... До речі, о котрій? — Мій погляд завмирає на будильнику, що стоїть на тумбочці біля ліжка. На годиннику тільки сьома.

— Сьома ранку?! Ти взагалі адекватний?! У мене сьогодні вихідний, і я хочу бодай трохи відіспатися перед тим, як поїду назад на навчання, — скиглила я, потягнувши на себе ковдру, але братові це не сподобалося. Оллі знову тягне ковдру на себе.
 
 — Сестричко, нічого не знаю. Ти встаєш, просто зараз! 
 
 — Але...
 
 — Батько сказав. Ніяких "але"! — сказавши це, Оллі покинув мою кімнату, наостанок голосно грюкнувши дверима. У тому, що йому довелося розбудити мене, виконуючи чергову вказівку мого батька, не було жодних сумнівів.

Батько завжди роздавав накази й очікував, що їх будуть беззаперечно виконувати. Часом він здавався безжальним диктатором, в той час як іноді показував свою м'яку сторону, що бувало вкрай рідко. Таким він став після смерті мами...

 Мама померла, коли мені було п'ять. Багато дітей мало що пам'ятають зі свого дитинства, але не я. Я пам'ятала абсолютно все: як уперше побачила її, коли народилася, як вона співала мені колискові, як читала мені казки. Мама завжди казала, що я особлива, але коли я була занадто маленькою, то нічого не розуміла. Коли мені виповнилося вісім, я вперше побачила те, що я називаю видіннями.

Тоді в школі один із хлопчиків у класі знущався наді мною, кажучи, що якщо мій батько злочинець, то і я виросту точно такою ж. Але варто було мені доторкнутися до нього, як я одразу побачила, яким життям він жив - його батько був наркоманом і постійно бив свою матір на очах у сина. Не дуже весело, правда? Тоді я сказала йому, що мій батько хоча б не наркоман. Хлопчик витріщався на мене, а потім розтріпав про це всій школі. І так, мене вважали божевільною, коли я говорила про щось зі своїх видінь, варто було мені тільки доторкнутися до людини. Весело, еге ж?

Загалом, я просто не звертала уваги на інших, і жила своїм життям. Ось тільки чутки ці дійшли і до мого батька, який з часом почав вивуджувати з мене деталі про мій незвичайний дар. Звичайно ж, він спочатку не вірив, як і інші. Але коли я передбачила, що Піт вступить до Гарварду (що, в принципі, і сталося!), батько сяяв від щастя. І з того пам'ятного дня він почав свої брудні справи.

Чому, брудні? Та тому, що він ступив на темний бік - на бік криміналу. Він раз у раз провертав пограбування в банках, і йому все сходило з рук. До того ж, ще й долучив до цього моїх братів. Принаймні, Піт брав в цьому участь. Оллі, наскільки я знаю, батько до своїх брудних справ. І ось тепер я вірила словам того хлопчика - мій батько був злочинцем. І йому було начхати, що його діти не пишалися цим.

Як на мене, нічим було тут пишатися. Тому я й вступила до коледжу в Колорадо, а не в нашому крихітному містечку. Так, мені подобався Ешвілл, але я не бачила тут жодних перспектив. Та й мені не хотілося жити з батьком. Він раз у раз підбивав мене на ту чи іншу авантюру, і я не сумнівалася, що зараз буде так само.

Опинившись на кухні, одразу йду до кавоварки. Якщо не вип’ю кави зранку, то буду як сова, яка от-от засне. Як тільки машинка видає сигнал про готовність напою, я одразу забираю свою чашку та йду до йду до островку, що стоїть серед кухні. На ньому валяється газета, яку певно хтось нещодавно приніс додому. Скоріше за все, це був батько, адже моїх братів змусити читати щось було дуже складно. Обидва займалися спортом, вчилися та бігали за дівчатами. Ну, або ж дівчата за ними.

Дивлячись на газету, я знову згадала своє останнє видіння. Зазвичай я могла щось побачити, якщо доторкалася до когось. Неважливо, чи це було випадково, чи я мала намір це зробити. От тільки минулого разу нічого такого не відбулося. Моніка казала, що я просто втратила свідомість і не було жодного тілесного контакту з кимось із студентів в коридорі. 

Тому я вирішила перевірити свою теорію. Раптом я могла тепер бачити майбутнє, лише доторкаючись до предметів? Хто знає, може, це було можливо. Врешті-решт, це могло трохи полегшити ситуацію, коли мені треба було до когось доторкнутися, щоб щось побачити. 

Як тільки я взяла газету в руки, то миттєво опинилася в іншому місці. Цього разу я була в банку, де було дуже багато людей. Всі вони були налякані і сиділи на підлозі. Таке враження, наче вони були…заручниками. Як тільки я озираюся у всі сторони, намагаючись помітити якомога більше деталей, то одразу розумію що до чого. Неподалік від мене стоїть батько, з якого захоплена ним дівчинка змогла стягнути маску і тепер всі бачать його обличчя. В його руках я помічаю зброю і наступної миті, коли дівчинка намагається звільнитися з його захвату, лунає постріл.