Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
Священна реліквія, найбільший здобуток — череп Мисливця на Збирачів Черепів.
Хто мисливці? Цвинтарний Сторож, Охоронець Могил, Безмовний Воїн, Пташка та близнюки…
— Але найбільша цінність, — звівши догори палець, неголосно, як знавець: — Череп Крихітки…
— Дозвольте мені!
— Я принесу його!
— Він буде мій!
Бах!
Не слід було їм давати такі обіцянки.
Безмовний Воїн закинув на спину сплетений у косу чуб. Він прийшов до себе додому.
Сісти за стіл, дістати з шухляди папір та олівець і написати:
«Я сьогодні знову приходив до вас. Одначе знову не застав. Шкода, проте я все ще сподіваюся, що наступного разу ви знайдете можливість відкласти всі ваші справи та дочекатися мене.
Ми не бачилися вже дев’ять днів. За цей час мало чого сталося. Гробарі, Збирачі Черепів, Волаючі в Темряві…
Тож вам не варто непокоїтися через мене. Значно більше мене турбує те, що ви не цінуєте себе. Пам’ятайте, що без вас я…»
Так, начебто його дім не зруйнували Гробарі. Так, ніби це не він прийшов у їхній табір та приніс із собою смерть і вогонь, щоб повернути собі забраний ними портретик тієї, котру він кохав. До кого й досі звертався на «ви». І якій писав:
«Мене тішить думка, що скоро…»
Безмовний Воїн із довгою-довгою косою.
Брати-близнюки за гамірним сімейним столом. Їхня покійна мати така ж повновида й весела. Їхній близькозорий батько. Їхні сестри-реготунки.
— Вам слід більше їсти.
— Атож!
— Та берегти себе.
— Якось я читала в газеті…
— Мамо.
— Ви мої діти.
— Ти навчатимеш нас, як воювати? — він хотів сказати «убивати».
— А чому ні? Я ваша мати і маю право навчати вас.
Весела дружна родина, двоє сягнистих близнюків за одним столом із примарами.
Волаючі Серед каміння. Довгокосі, тонкорукі, з очима пожирачів.
І тут цей усмішливий Вітчим:
— Людський попіл, — це до веселих торгівців свого барвистого шатра, — найліпший у світі наркотик! Скуштуйте! Скуштуйте! Скуштуйте, щоб знати! Скуштуйте, аби розповісти іншим! Скуштуйте, щоб уже ніколи не забути!
— Прадавні Ацтеки! Пелехаті Вікінги! Жебраки Вічного Міста! Всі вони знали смак попелу! Всі вони знали, як зробити для себе найбільшу з усіх насолод! Куштуйте! Куштуйте! Куштуйте!
— Іще один раз?
— Г-г-г-г-г.
Дати вдихнути лише один раз, аби сказати до Волаючого в Темряві:
— Посеред каміння, люб’язний, серед руїн. Піди та знайди.
— Г-г-г-г-г.
У цьому Місті було так багато попелу…
— Авжеж. Авжеж, ідіть. Цей світ ваш!
Вітчимові почвари, що полюють уночі. Безликі, безгучні, вони полюють на примар і на Гробарів, і на Збирачів Черепів.
— Послухай, — мовив Вітчим до Мачухи, яка сиділа й полірувала нігті. — Ти чуєш?
— Ох, — із п’янливим зітханням. Дослухаючись до передсмертного крику.
— Ааааааааааааа!
І коли б не Семеро Протиборців Злу…
Семеро знову зібралися разом. І виставили «штурмовики» довкола.
— То в скількох ти поцілила сьогодні?
— У трьох, — відкаже весела Пташка.
— П’ятьох, — скаже Цвинтарний Сторож. «Восьмеро», — покаже Безмовний Воїн.
— Семеро, — скаже Охоронець Могил.
— І я вбив сімох.
Поставлені кружка машини. Сім сторожових башт. Автономне чергування семи величезних «штурмовиків».
А ми сидимо довкола багаття.
— Ти розоряла могили?
— Ні.
— Ти кидала у вогонь щось таке, що навіювало б примарам спогади?
— Лишень віття дерев.
— Ти відкривала багажники спалених машин?
— Тільки тоді. Один раз. Я вам уже розповідала.
— Ти вбивала Гробарів?
