Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

Пошкоджений апарат сідає на якусь прогалину в зелених заростях, спрацьовує радіомаяк, і, доки прибуде рятувальна служба, сидиш та розтираєш на зубах живильні таблетки. В найгіршому разі — відстрілюєшся від якогось плотожерного монстра, і, ясна річ, убиваєш його. Це так у казці. А насправді… Жахливим ударом кабіну розламує на друзки. Якщо відразу, то ще й пощастило. А якщо ти таки отямишся? Уламок серед уламків, оглушений, з розтрощеною ногою? Шансів на життя — аніякісіньких. Нема навіть шансу загасити спрагу. Поза районом поселення крапля води величезна й пружна, і, щоб напитися, її треба пробити чи проколоти, долаючи поверхневий напряг… Та ще цей юнак. Зовсім ні до чого було брати з собою стажера».

«Яка незручна поза. Крісло так і не розсунулось остаточно. Шарнір заплішило? Добре, коли тільки шарнір. А катапульта? Ні, про неї ліпше не думати. Дві години. Енергія кінчається. Чому ж він не починає? Вже пора. З усього видно, що пора. А він — ані руш. Боїться? Авжеж. Усе життя отак боятися? Скільки йому? Років сорок. Геть сивий. Тільки говориться. «Практиканте, пристібнулися… Все буде гаразд. Ми встигнемо зробити що слід». А в нижньому місті вже голод. Чого він зволікає? «Найкращий пілот служби». Я вважав, що почуття страху бодай трохи притуплюється. Аж ніяк. Страх накопичується швидше, ніж досвід. А вже час. Пора! Що, що?»

— Як гадаєш, практиканте, вже пора?

— Авжеж. Давно. Об'єкт пасивний.

— Помиляєшся. То вдавана пасивність. Гальмування не розійшлося ще. Бачиш криву на екрані? Це частота його дихання. Зараз він небезпечніший за міну. А ми мусимо повернутися, практиканте. І доставити бодай чверть резервуара. А втім, чекати вже недовго. Можу побитись об заклад — не більше десяти хвилин. Еге ж, саме так. Комп'ютер дозволяє. Пора!

І апарат рухнув униз.

Цей комар таки дістав мене! Мало приємного відчуваєш, коли серед ночі будить тебе укус комара. З розгону ляснув його долонею. Але він якимсь незбагненним чином прослизнув крізь мої пальці. Я замахав руками, сподіваючись наздогнати паршиву комаху в повітрі. А він ухилявся так майстерно, мов справжній ас. Здається, навіть удався до обманного маневру — безгучного падіння зі складеними крильми. Дивовижний комар. (Здається, комарі останнім часом дуже порозумнішали). А після всього, чи то наляканий моєю агресивністю, чи ситий трапезою, вилетів — у кватирку? Крізь вентиляційний канал? Пішов туди, звідки прийшов. А я заснув. І треба ж, щоб так сталося, — додивися сон до кінця.

Стиха гули мотори, підморгував зеленим вічком автопілот. Кондиціонери вбирали запашний дим сигарети старшого. Стажер заплющив очі, розслабився півлежачки. Позаду залишилася жахлива хитавиця, коли машину кидало вгору-вниз та в різні боки, вони зненацька падали з величезної висоти, і в груди впиналися ремені безпеки. Отой стан між смертю й життям, який запам'ятовується кожною клітинкою тіла, не покидав його. Попереду — шлюз району поселення (машина протискатиметься крізь щілину в силових полях і прямуватиме під землю, в зону сконцентрованого простору; щілина ту ж мить зімкнеться, неначе й не було її). Ледь помітно прогнута еластична поверхня посадкового майданчика. Споруда аеропорту. До машини одразу ж під'їдуть кари заправників, біля неї метушитимуться механіки. Незграбна автоцистерна спрямує свої шланги у вантажний резервуар. А вони передовсім поспитають про долю двадцять другого (звісно ж, за такої халепи антени завжди ламаються, отож і з ними нема тепер зв'язку, та про нього, мабуть, уже всі на майданчику знають… А далі? Ковток звеселяючого з аптечки — та й по домівках? Але це потім. Поки що триває нічний політ.

— А все-таки, — практикант говорив не розплющуючи очей, — живитися чужою кров'ю — це не дуже личить цивілізованим людям.

— Не кров'ю. Кров — тільки сировина. З неї виготовляють поживну пасту зі штучними вітамінами. До речі, не сказати б, що смачну. А все ж — ліпше, ніж голодувати. Адже ніхто не винен, практиканте, що ці… (Старший секунду помовчав, але так і не знайшов придатного визначення, тому повів далі), оті, в кого ми погостювали, знову обробили свої поля якоюсь отрутою, а водночас і суміжні луки та найближчі болота, і ще й ту частину району заселення, де споруджено продовольчі комори. Борються зі шкідниками. І роблять це так наполегливо, що в нас не витримує ніякий захист. Усі запаси, весь квітковий пилок…

— Ось чому сьогодні не літали ні бджоли, ні бабки.

— І вчора, й сьогодні. До речі, наші хлопці теж не літали в зоні медозбору. Висотні транспортні вертухи ще можуть. Бджоляним пілотам не можна без протигазів. А кому потрібний нектар, зібраний у протигазах? Дарма, ось привеземо піврезервуара сировини. А може, не лише ми. На двадцять другому — Крамер. Він уже зробив вісім рейсів. А далі, сподіваюсь, наші розумники щось вигадають для нейтралізації отрути. Зиму протримаємося. Пайки, звісно, зменшать.

Вони трохи помовчали. Потім стажер спитав:

— Знаєте, на кого ці, з макросвіту, схожі? — І сам відповів: — На скорпіонів.

— Швидше на нас із тобою.

— Хіба ми когось убиваємо? Чи споживаємо падло? Механічного павука створити вдесятеро простіше, ніж наш автоліт. Хіба ми створюємо механічних павуків? Адже він мало нас по стіні не розмазав! Мало не вбив… За якусь краплю крові. Він-бо й не відчував нічого. Ми анестезією скористалися.

— Він великий, йому багато треба. Чи варто так суворо їх судити, практиканте? Терпеливість — ось найгідніша людини риса.

Старший вимовив ці слова цілковито безбарвно, тож було не зрозуміло, чи серйозно він це каже.

— Послухайте… Чи доводилося вам бувати на заводах, де вбивають?

— Де?

— Ну, там… Де великі виготовляють із живих істот білкову їжу? Нам показували в ліцеї фільм.

— Я брав участь у зйомках цього фільму.

— Як же воно все… Невже вони не тямлять, що роблять?

— Ти про їхнє харчування? Вибач, друзяко, але про харчі я вже наговорився тижнів на два наперед.

— Та я не лише про харчування. А отрути, якими вони хочуть захистити свої врожаї? А їхня техніка? Адже довго так не може тривати… Коли природа не