Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Відпочинок пішов нам на користь. Запаслися запасами, та і останні новини розізнали. Потрібно поспішати до кордону, погані чутки ходять. — відказав Фалмін стревоженим голосом.

— Війна?

— Поки не знаю.

Заметілі вщухли, дорога почала розвиднюватись, і довкола все частіше виринали яри та річечки, що текли із Чорних гір прямісінько до річки Марки. На наступний день Фалмін збагнув, що вони наближаються до кордону з Норенгардом.

— Дороги немає! — кричав ледь помітививши вершників прикордонник. — Стійте!

Змушені були зупинитися. Міст, який перекидувався через Марку, був перекритий. На обох берегах річки стояли невеличкі пропускні пункти, які контролювали вхід та вихід із однієї країни в іншу. Фалмін спішився, залишив Гібді із конями, а сам пішов домовлятися із прикордонниками. Зайшов до палатки, де горіло декілька свічок, хоча зараз була лише п'ята вечора. Ночі ставали все довші, а дні коротші.

— Зичу здоров'я! — привітався Фалмін до трьох чоловіків, які сиділи за столом і саме частувалися супом. — Я б хотів…

— Приходь завтра, — гаркнув один із чоловіків, який глянув на чаклуна вузькими очима. — Не бачиш, люди їдять.

— А люди що, будуть всю ніч їсти? — Фалмін зняв рукавиці, кинув на присутніх холодний погляд. — Мені потрібно перейти на інший берег. Поспішаю я. Тим паче везу хворого.

— Тобі ж сказали, чоловіче — у нас вечеря, — буркнув сивий чолов'яга, який сидів найближче до Фалміна. — Завтра приходь, тоді поговоримо.

– Іріде, Саво, що це ви, Благандійського Чаклуна не впізнали? — нарешті третій із прикордонників упізнав Фалміна, кивнув йому й жестом запросив до столу. Мав він довгого, гачкуватого носа й занадто великі очі, що робило його схожим на пугача. — Сідай до нас, вояко, почастуємо юшкою з коропом. Мене, до речі, Рідіром звуть.

— Фалмін із Мальгарда, — представився чаклун, хоча і хотів би, аби його персону тут впізнавали поменше. — Пробачте, але вимушений відмовити. Повинен перейти на інший берег.

— А що, там дійсно в тебе хворий? — звузив свої баньки той, що був схожий на пугача. — Де він?

— Надворі, із кіньми.

— Так нехай заходить, поїсть і погріється.

— Вдячний за гостинність, але вимушений відмовити через брак часу. То що, дозволите проїхати?

Трійця на мить перезирнулася. Фалмін подумав, що вони так і будуть сидіти на місці, але чоловік із обличчям сови відклав ложку, підвівся та сказав йти за ним. Вийшли надвір, чолов'яга вилаявся через холод і сплюнув.

— Де твій хворий? — спитав.

— Неподалік.

— Клич.

За мить на дорозі з'явилося двоє коней, на одному з яких сидів верховий. Рідір поглянув скоса на гнома, його руду бороду і сокиру, яка висіла на широкому поясі. Потім підозріло подивився на Фалміна.

— Він точно хворий?

— Хворий, Рідіре, ми тільки із Гузнояра виїхали, лікував там його. Конче потрібно на інший берег перейти. До міста якогось потрапити.

— Фалміне, не зрозумій мене неправильно, але король Сигізмунд нещодавно дав наказ нікого не випускати й не впускати без пропускної грамоти.

— Це те, про що я думаю?

— Напевно, — сказав прикордонник, — але щоб там не було, після зими щось має бути.

— Рідіре, чесно кажучи, мені однаково до сутичок королів.

Здавалося, що чоловік вагається, але усміхнувся краєчками губ і легенько кивнув. Фалмін про себе видихнув.

— Пропустити, то я пропущу, але дорога нині небезпечна стала.

— Тобто?

— Говорять, що невідомі шляхами шляються. Вже четверо пропало.

— Описати можеш?

— Знаю лише, що бачили їх неподалік від Ведмежого яру. Шукають щось, паскудники, або когось.

— Дякую, Рідіре, дуже дякую, — сказав Фалмін по хвилині мовчання. — Але скажи ще: звідки чув про мене?

— Я не чув, а бачив тебе колись. Ти проїжджав нашим селом, тоді дракон налетів, а ти відборонив нас. Може, батьків моїх пам'ятаєш? Вони тобі ковдру подарували.

— Як село зветься?

— Родрин.

— А, звичайно, пам'ятаю. Я, до речі, тією ковдрою до сих пір зігріваюся, дякуючи твоїм батька. А як вони самі?

— Ніяк, — сухо й майже беземоційно відповів чолов'яга. — Спалили село й батьків разом із ним.

— Співчуваю.

— Не варто, я змирився і забув. Війна тоді була, Фалміне, а як відомо — жодної війни без жертв не буває.

Місто Кренгер, що розміщувалося в центрі країни, в основному славилося двома речами: найбільшою кількістю борделів на все королівство і, як-то не дивно, трьома торгівельними гільдіями, які забрали під свій вплив усе місто. Широкі вулиці кишіли від купців, простолюдинів, лицарів, мандрівників та повій, а гамір центрального базару було чутно ще при в'їзді до міста.

Протискаючись в густому потоці людей, Фалмін щучкою прослизав все далі вперед. Гібді загубився ще із самого початку, певно, зацівили його троє волоцюг, які голосно та завзято закликали зарізатися з ними у покер на костях. Одразу стало зрозуміло, що шукати його у цій суміші тіл, запахів та криків сенсу не було.

Більшість людей крутилися біля торгівельних