Коли впаде темрява - Стівен Кінг
— Не думаю, щоб це робили ви. Але для мене також неприйнятна думка, ніби відкрився люк між реальністю і присмерковою зоною та звідти випали ці речі.
Так, у цьому й полягала проблема. Для Поли сама ідея того, що прозорий кубик та інші речі, які з’явилися в моїй квартирі, мають надприродне походження, автоматично виходила за межі здорового глузду, байдуже, скільки було фактів на її користь. Мені залишалося вирішити, чого я більше прагну, — доводити ще щось чи мати друга.
Я вирішив не наполягати.
— Добре, — сказав я і, перехопивши погляд офіціанта, зробив у повітрі жест, ніби підписую чек. — Я згоден сприйняти ваше несприйняття моєї історії.
— А чи так-то? — спитала вона, пильно вдивляючись у мене.
— Так. — Я гадав, що кажу правду. — Якщо так, ми можемо час від часу випити кави разом. Або просто потеревенити у вестибулі.
— Абсолютно.
Але голос її віддалився, випав з тону розмови. Вона задивилася на прозорий кубик з пенні. Потім глянула на мене. Я ніби в очі побачив зблиск у неї над головою, як малюють у коміксах. Вона простягла руку і вхопила кубик. Я не зміг би передати глибини відчаю, який вразив мене, коли вона це зробила, та й що я міг сказати? Ми були нью-йоркцями, сиділи в чистому, гарно освітленому закладі. Зі свого боку вона вже встановила основоположні правила, і вони абсолютно виключали будь-яку надприродність. Надприродне залишилося за межами. Все, що перебувало там, випадало з норми.
Та тут вогник загорівся в очах Поли. Той, що підказував, — до нас завівала Міс, Шо Капець, а я з власного досвіду знав, як важко протистояти голосу такої особи.
— Дайте його мені, — попросила вона, посміхаючись мені в очі. У цю мить — уперше, мушу зізнатися — я помітив, що вона сексуальна, а не тільки гарненька.
— Навіщо? — Так, ніби я цього сам не знав.
— Вважаймо це моїм гонораром за те, що я вислухала вашу історію.
— Я не знаю, чи він вартий того…
— Цілком достатній, — перебила вона. В ній розгорялося власне натхнення, а в такому стані люди не сприймають слова «ні». — Мені спала на думку розкішна ідея. Я, принаймні, пересвідчуся, що цей сувенір не втече до вас, махнувши хвостиком. У нашій квартирі є сейф. — Тут вона продемонструвала чарівну пантоміму, показавши, як зачиняє дверцята сейфа, змінює комбінацію цифр і викидає ключ за плече.
— Добре, — погодився я. — Це мій вам подарунок. — І відчув у цю мить щось на кшталт зловісної втіхи. Назвімо це голосом Містера, Шо Начувайся. Вочевидь, просто виговоритися мені було недостатньо. Вона не повірила мені, а принаймні якась частинка в глибині моєї душі воліла довіри і сумувала, що Пола не дала їй того, чого вона прагнула. Ця частинка розуміла, що дозволяти Полі забрати собі прозорий кубик — абсолютно жахлива ідея, але все одно радо спостерігала за тим, як жінка ховає його собі в сумочку.
— А тепер, — промовила вона енергійно, — мамуня каже бай-бай, зробимо ручкою. Можливо, коли мине тиждень чи два, а він до вас не повернеться, — гадаю, це залежить від впертості вашої підсвідомості, — ви почнете роздавати решту тих речей. — І ці її слова були для мене справжнім подарунком того дня, хоча тоді я цього ще не розумів.
— Можливо, й так, — погодився я і посміхнувся. Щирою посмішкою, адресованою новій подружці. Щирою посмішкою для Гарненької Мамуні. Не перестаючи думати — начувайся, а шо.
* * * * *
Так і трапилося.
На третій вечір — я якраз дивився вечірній випуск новин, де Чак Скарборо розповідав про транспортні проблеми міста, — мені подзвонили у двері. Оскільки я ні на кого не чекав, то вирішив, що це принесли якийсь пакет, можливо, навіть Рейф з «Федерал Експрес». Відчинив двері, там стояла Пола Робсон.
Зовсім не та жінка, з якою я нещодавно обідав. Назвімо цю її версію Міс Пола, Шо За Гидота Ця Сучасна Хіміотерапія. Губи ледь торкнуті помадою, і більш ніякого макіяжу, а обличчя перетворилося на хворобливу жовто-білу тінь. Під очима темніли пурпурно-коричневі кола. Мабуть, перед тим як спуститися сюди зі свого п’ятого поверху, вона кілька разів провела по голові щіткою, але користі від того було мало. Волосся її виглядало, мов солома, і стирчало врізнобіч так, що в інших обставинах це видалося б карикатурно забавним. Перед собою вона тримала прозорий кубик, і я побачив, що на пальцях цієї руки в неї вже нема колишніх ретельно доглянутих нігтів. Вона їх зжувала до пучок. І перше, що я подумав, Господи помилуй: Шо ж, Начулася.
Вона простягнула мені кубик.
— Заберіть це, — промовила вона.
Я мовчки взяв.
— Його звали Роландом Ейблсоном, — спитала вона, — правда ж?
— Так.
— У нього було руде волосся.
— Так.
— Неодружений, але сплачував на дитину якійсь жінці в Ровеї.
Я цього не знав — гадаю, жодна душа в «Лайт & Белл» про це не здогадувалась, — але знову кивнув, і не лише заради того, щоб вона продовжувала говорити. Я не мав сумнівів, що все це правда.
— Як її звали, Поло? — Сам не знаю, чому я це спитав.
— Тоня Грегсон.
Вона ніби перебувала в трансі. Але щось таке блищало в її очах, щось таке жахливе, що я ледь витримував у них дивитися. Тим не менш я відклав ім’я на поличку в своїй пам’яті: Тоня Грегсон, Ровей. А відтак, мов хтось під час інвентаризації: один прозорий кубик з пенні всередині.
— Він намагався сховатися під стіл, ви про це знали? Ні, я бачу, що ні. В нього зайнялося волосся, і він заплакав. Бо в ту мить зрозумів, що ніколи в нього не буде катамарана і ніколи більше не стригти йому своєї галявини.
Вона торкнулася рукою моєї щоки, таким інтимним жестом, що це могло б шокувати, якби та її рука не була такою крижаною.
— Під кінець він готовий був віддати все, що мав, до останнього цента, і всі свої акції, які беріг, за те, щоби хоч раз покосити галявину. Ви вірите в це?
— Так.
— Там усі кричали, він відчував запах реактивного палива, і він розумів, що надійшов час
