Волонтер - Дмитро Білий
Млин був старий, спрацьований, і його жорна втомлено рипіли, хоча, судячи з усього, роботи цього літа в нього не було багато. Мельник пропав уже давно, і місцеві нечисленні хлібороби, не викошені під час останнього набігу аварів, самотужки мололи на ньому збіжжя.
…Інгула лежала на купі старих лантухів, недбало скинутих у напівтемній коморі. Вона нестерпно страждала, не в силі поворухнутися — коли вершниці довезли її до млина і кинули в коморі, то, на додачу, міцно прикрутили її стопи до мотузки, яка зашморгом стягувала її плечі. Відтепер Інгула, вигнувшись дугою, не могла зробити жодного руху. Біль від подряпин та синців був нічим порівняно із болем у кожному вивернутому суглобі, закляклих руках і ногах та з нестерпним свербінням, що поступово розповзалося по всьому тілу… Сириця, якою її зв’язали, спочатку була ще трохи волога від ранкової роси, але тепер вона підсохла, задубіла й набагато гостріше врізалася в тіло.
— Це ще тільки початок, — стиха промовила Ядвіга, стоячи над полоненою.
— Знаєш, — продовжила вона, копнувши носком шкіряного чобота зв’язану під ребра, — зараз повернуться сестри… Вони поки що зайняті — готують для тебе «кімнату» з усім необхідним… Ти ж знаєш, вони це люблять — погратися досхочу. Навіть мене в цьому перевершили…
Ядвіга витягла ніж, нахилилася над Інгулою, легким рухом розрізала ремінець, який тримав кляп, витягла ганчірку з її рота. Полонянка судомно забилася, як риба, хапаючи повітря ротом, з якого потекла жовта слина… Воїтелька взяла повстяну навощену флягу й полила воду на обличчя Інгули, із цікавістю дивлячись, як та намагається ковтнути пересохлими губами хоч трішки рятівної вологи.
— А вони ж спочатку хотіли тебе ось таку — голу і зв’язану — кинути в комиші біля річки. Щоб ти там трохи в товаристві комах та сліпнів полежала. Та й п’явок не так вже тяжко на тебе накидати…
Вона перерізала ремінці, які примушували дівчину вигинатись дугою. Полонянка, стиснувши зуби, щоб болючий стогін не потішив переможницю, ледь змогла випрямити заклякле тіло, яке вже посиніло від застиглої крові. В очах Ядвіги на мить майнуло щось схоже на співчуття. Вона обережно розплутала вузли, значно послабивши пута на тілі Інгули. Дівчина зітхнула із полегшенням…
— Ну ось, Інгуло, ми різні буваємо… Нащо ж ти нас зрадила? Ти ж знаєш — від нашої помсти не втечеш…
Ядвіга майже ніжно прибрала пасма волосся з обличчя дівчини, провела долонею по її щоці:
— Ти пам’ятаєш, що саме Власта і я відбили тебе в арабських работоргівців? Вони тягнули тебе в ланцюгах… Я ж любила тебе… А ти зрадила. І мене, і всіх нас…
— Так, — нарешті спромоглася вимовити Інгула. Вона лежала на спині, закинувши голову. Її очі дивилися у стелю, завішану сизими оберемками старого павутиння. Тіло дрібно тремтіло від гострого болю. Вона відчувала, як кров натужно пульсує в її жилах. Через біль намагалася непомітно ворушити пальцями рук, хоча і знала, що звільнитися не зможе — в’язати воїтельки Власти вміли.
— Так, наш останній клан антів перебили, я потрапила в полон. Так, ви мене відбили. Так, я була воїтелькою Власти…
Вона промовляла це відсторонено, ніби співала, згідно звичаїв свого клану, свою останню передсмертну пісню:
— Ви добре ставились до мене, але ви вбили й закатували стількох людей. І ти любила не мене, ти любила його й не змогла вибачити те, що він обрав мене… І я не зраджувала вас. За три дні до битви я не втекла — потрапила в засідку. Двох вершниць, що були зі мною, убили, а мене потягли до в’язниці. Три дні я просиділа в ланцюгах… Потім з’явився якийсь чернець і випустив мене… Та ще віддав мого коня, лук і стріли… Але тоді вже всі казали, що саме я зрадила вас. Я не зраджувала вас… Але вам потрібен зрадник, щоб виправдати свою поразку…
Від цих слів Ядвіга схопилася й люто зиркнула на дівчину.
— Нам потрібен не тільки зрадник! — просичала вона. — Нам потрібна жертва… І ти, — воїтелька вперлась носком свого шкіряного чобота у щоку дівчини й подивилася впритул у її очі. — І ти нею будеш! Два дні ми будемо катувати тебе, а потім віддамо Йому… І всі наші тортури здадуться тобі дитячою іграшкою, коли ти попадеш до Нього!..
Інгула дивилася на неї й намагалася зберігати спокій. Хоча і здогадувалася, що її очікує. Ядвіга помітила жах в глибині очей дівчини й посміхнулася:
— Ти ж не просто зупинилася тут? Правда? Чари Власти примусили тебе заночувати в цьому млині…
Жах у погляді майбутньої жертви виступив виразніше…
До комори зайшли Мела та Йоанна.
— Ми все підготували, Ядвіго! — задоволено сказала Йоанна. — Цієї ночі вона все відчує…
Її очі задоволено й нетерпляче блищали.
— Добре, — промовила Ядвіга. — А тепер почекайте надворі, поки сонце дійде до зеніту, і, як наступить найбільша спека, повертайтеся і забирайте її — нехай наша колишня сестра полежить біля річки на сонці, а після заходу почнемо… А ти, Мело, не забудь оглянути околиці. Якщо когось побачиш — убий…
Йоанна й Мела перезирнулися…
— А ми? — скривила губи Йоанна.
— Дійде і до вас черга, — не дивлячись на них, різко кинула їм воїтелька.
Коли вони вийшли, Ядвіга ще трохи постояла над полонянкою й почала повільно скидати з себе одяг. Зв’язана із ненавистю зирнула на неї і рвучко, скриплячи зубами від болю, сіпнулась, намагаючись згорнутися, немов загнаний звір, у клубок. Але не встигла — Ядвіга сильним рухом перевернула дівчину на живіт. Інгула ще спробувала пручатись, але оголена воїтелька вже лежала зверху, притискаючи своєю вагою її тіло до всипаної борошном і брудом підлоги. Ухопивши свою жертву за волосся, вона
