Король шрамів - Лі Бардуго
Ханна здавалася приголомшеною, немов не йняла віри. А тоді уп’ялася п’ятами в кінські боки й помчала несамовитим галопом, низько пригнувшись і підставивши вітрові обличчя, наче вони з твариною були одним цілим, химерою, народженою дикою природою. Невже дівчина так рідко зустрічала добрих людей, що найменший прояв щедрості заскочив її зненацька?
«От тільки ти не щедра, — нагадала собі Ніна, пришпорюючи власного коня. — І доброю тебе не назвеш».
Вона збиралася скористатися Ханною. Якщо їй водночас удасться допомогти дівчині, нехай так і буде. Та Ніна була боржницею зниклих дівчат на горі й жінок у могилах.
«Правосуддя».
Єдине, що вона могла, — кинути цій дівчині мотузку. А Ханні доведеться хапатися за неї власноруч.
***
За годину Ніна з Адріком увійшли до монастирських стаєнь. Їх не було лише одну ніч, проте дівчині здавалося, наче минули довгі місяці. Мозок аж кипів від почуттів і нової інформації. Матаяс. Трассел. Ханна. Поховані на фабриці жінки.
На передпліччі пульсували сліди від укусів. Заради всіх Святих, на неї напали вовки. Ніні потрібна була гаряча ванна, тарілка з вафлями і щонайменше дванадцять годин сну.
Побачивши їх, Леоні помахала рукою. Вона сиділа на високому ослінчику в темному кутку стайні, заховавшись від допитливих поглядів перехожих за кількома залишеними Ніною та Адріком ящиками. Дівчина увімкнула невеличкий табірний пальник, а все навколо було заставлене горщиками й скляними слоїками, які вона, напевно, використовувала для перевірки зразків води.
— Я думала, що ви повернетеся швидше, — з усмішкою зізналася вона.
Адрік завів коня в стійло.
— Ніна вирішила влаштувати собі пригоду.
— Хорошу? — поцікавилася Леоні.
— Пізнавальну, — озвалася Ніна. — Скільки ти цим займаєшся?
— Цілу ніч, — зізналася дівчина. Вигляд у неї був не дуже.
— Ходімо пообідаємо в місті, — запропонувала Зенік. — Досить із мене монастирського місива.
Леоні підвелася й схопилася руками за стіну.
— Я… — Очі в неї закотилися, і дівчина різко похитнулася.
— Леоні! — зойкнула Ніна, і вони з Адріком кинулися до подруги, ледве впіймавши її. Обережно опустили дівчину на землю поряд із пальником. Вона була аж мокра від поту, і шкіра горіла вогнем.
Леоні розплющила очі.
— Це було несподівано, — промовила вона й роздратовано посміхнулася.
— Наразі не час радіти, — кинув Адрік. — Пульс у тебе шалений, і ти аж гориш.
— Принаймні не померла.
— Припини шукати позитиву й розкажи, коли це почалося.
— Здається, я напартачила з дослідами, — слабеньким голосом озвалася Леоні. — Намагалася очистити воду від забруднювачів, відділити їх. Мабуть, якась частина потрапила в організм. Казала ж вам, що робота з отрутами — непроста штука.
— Я віднесу тебе до спальні, — вирішила Ніна. — Знайду чисту воду…
— Ні. Не хочу, щоб Джерельниці щось запідозрили.
— Ми можемо попіклуватися про неї тут, — запропонував Адрік. — Улаштуймо її позаду на санях. Я розкладу вогнище й закип’ячу воду на чай.
— У моєму наборі є вугільний розчин, — сказала Леоні. — Додайте кілька крапель. Він усотує токсини.
Ніна розклала для дівчини постіль із ковдр, щоб її не видно було з подвір’я, та спробувала зручніше влаштувати подругу.
— Є ще дещо, — умостившись, повідомила Леоні.
Ніні не подобався сірий відтінок шкіри Леоні й те, як тріпотіли у дівчини повіки.
— Просто відпочинь. Це може зачекати.
— До мене приходила Берегиня.
— Що сталося? — перепитав Адрік, уклякнувши біля дівчини з горнятком чаю, над яким здіймалася пара. — Ось, спробуй трохи попити. Хтось із послушниць розповів, що бачив нас у лісі?
— Ні, одна з них померла.
Ніна завмерла.
— Дівчина, котра впала з коня?
— Я не помітив, щоб вона так серйозно травмувалася, — зауважив Адрік.
— Вона не травмувалася, — заперечила Леоні, повільно сьорбаючи. — Гадаю, справа в річці. Вона досить довго пролежала у воді, до того ж мала відкриту рану.
— Усі Святі, — зітхнув Адрік. — Що за чортівня коїться на фабриці?
— Не знаю, але… — Ніна повагалася, а тоді рішуче повела далі: — …але вся гора вкрита могилами. Уся територія фабрики за водоймою. Я відчуваю їх повсюди.
— Що? — здивувався Адрік. — Чому ти нам не сказала? І звідки ти це знаєш?
Леоні заплющили очі. Схоже, її шалений пульс трохи вповільнився — хороший знак.
— А є ще трохи чистої води? — запитала Ніна. — Слід спробувати збити жар. І подивися, чи є в її наборі карболка.
— Навіщо? — перепитав Адрік, дістаючи свою фляжку й дезінфектор. — Вона поранилася?
— Ні, поранена я. Учора ввечері мене вкусив вовк.
— Аякже.
Ніна скинула пальто, демонструючи подраний і просочений кров’ю рукав.
— Зажди-но, — видихнув хлопець. — Ти що, серйозно? — Він опустився на землю поряд із Леоні й потер пальцями скроні. — Один солдат отруєний, на іншу напали вовки. Місія йде як по маслу.
Ніна витягла із саней відріз тканини й розірвала навпіл. З однієї частини дівчина зробила компрес для Леоні, а другою перев’язала рану на руці.
— Отже, та дівчина, Ханна, урятувала тебе від нападу вовків? — припустив Адрік.
— Щось таке. — Ніна не готова була розповідати про Трассела. Найменше, що їй зараз було потрібно, — це Адріків скептицизм. — Гадаю, у рану могло потрапити трохи парем.
— Що?
Зенік краєм ока глипнула на Леоні, чиї повіки знову затріпотіли.
— Точно не знаю, але вовки поводилися дивно. І це скидалося на дію парем.
— Але твоя залежність…
Ніна похитала головою.
— Зі мною поки що все гаразд.
Це було не зовсім так. Самої лише згадки про парем було достатньо, щоб відчути звірячий голод. Однак жага виявилася не такою нестерпною, як вона очікувала.
— Усі Святі, — пробурмотів Адрік, нахиляючись уперед. — Якщо наркотик у воді й Леоні ним отруїлася…
— Леоні не поводиться як гриша під дією парем. Вона вже чіплялася б за стіни, розпачливо шукаючи наступної дози. — Ніні це чудово було відомо. — Утім, решта симптомів схожі, а достатньо велика доза парем може вбити людину без гришинського дару, скажімо послушницю.
— Це не була парем, — пробелькотіла Леоні. — Не думаю.
— Я гадала, ти спиш.
— Сплю, — погодилася дівчина. — У воді було щось їдке.
— Можеш випити ще трохи чаю? — запитав Адрік.
Леоні кивнула й навіть спромоглася зіпертися на лікті.
— Я ще не відділила агресивної речовини. Ніно, чому ти не розповіла нам про могили, щойно знайшла їх?
— Упевнена, що не хочеш іще трохи поспати? — зітхнула дівчина. Потупила очі на складений компрес у долонях. — Сама не знаю чому. Думаю… Вони привели мене до східних воріт.
— Хто тебе привів?
Ніна відкашлялась і обережно промокнула