Король шрамів - Лі Бардуго

— Але вона була в безпеці.

— І саме безпека вбиває її. — Хлопець уважно подивився на Назяленскі. — Ти можеш пробачити мені за те, що я відіслав її геть?

— Не знаю.

— Я не проситиму пробачення за те, що сталося у дзвіниці.

— Ти розмовляв, — повільно сказала дівчина. — Тієї ночі в Балакирєві. Назвав мене на ім’я.

— Але… — Ніколаї випростався в ліжку. Потвора ніколи раніше не розмовляла: ні оселившись у ньому під час війни, ні, наскільки він знав, після свого повернення. Коли Дарклінґ вселив у нього чудовисько, Ніколаї, навіть щосили намагаючись зберегти свідомість, не міг читати й не міг розмовляти. Це був один із найболючіших симптомів трансформації. — Може, це й добре. Може, моя свідомість намагалася виборсатися. Сьогодні…

Зоя похитала головою.

— Це був не твій голос…

— Ну, у такому вигляді…

— Це був його голос.

Хлопець помовчав.

— Мені кортить сказати, що ти піддалася власному переляку або уяві…

Назяленскі розгнівано глипнула на нього.

— … але я не хочу отримати ляпасу.

— Я знаю, що це здається дурницею. Можливо, це сталося через страх чи переляк, але я була переконана, що ти хочеш мене вбити. Ти був не просто голодний. Ти був спраглий. — Зоя стиснула кулаки, притиснувши руки до стегон. — Тобі подобалося лякати мене.

Ніколаї хотів заперечити, що не нашкодив би їй, що зупинив би ту штуку всередині, перш ніж вона встигла б завдати болю. Однак вирішив не ганьбити ні себе, ні Зою цією брехнею.

— Таке взагалі можливо? — запитав натомість. — Невже Дарклінґова свідомість могла якимось чином вижити разом із його силою?

— Сподіваюся, що ні. — Дівчина розтиснула кулаки. — Сподіваюся, що десь під пісками Зморшки на нас чекає терновий ліс. Сподіваюся, що всі ці балачки про магічні обряди й войовничих Святих виявляться не просто вигадливими казочками. Але якщо ліків немає і якщо ця штука в тобі не просто прокляття, яке Дарклінґ залишив по собі, а його спроба скористатися тобою, щоб повернутися до цього світу… — Зоя подивилася на короля, несамовито зблиснувши у світлі ламп синіми очима. Ніколаї відчув у неї в душі глибоку прірву, наповнену горем утрати, болем, який вона щосили намагалася приховати. — Я не дозволю цьому статися і всаджу тобі кулю в мізки, Ніколаї.

Правителі Равки любили владу більше, ніж свій народ. Це була їхня хвороба. Ніколаї знав про неї й заприсягся, що не стане таким, як вони, що не піддасться цьому недугові. Проте ніколи не був певен, що потрібної миті зможе відступитися, віддати трон і те, за що так довго й затято боровся. Та якщо він дозволить чудовиську всередині перемогти людину, це стане поразкою. Тож доведеться забути про сумніви і власні бажання. Він намагатиметься стати ліпшим. А жінка, яка сидить навпроти, переконається, що він захистить Равку. Навіть від себе самого.

Ніколаї взяв Зоїну долоню в руки і притиснувся губами до кісточок.

— Моя безжальна Зоє, я власноруч заряджу пістолет.

13

Ніна

Ніна з Ханною дрімали по черзі, притулившись одна до одної плечима й удаючи, наче міцно сплять, коли поряд з’являлися «вартові». Щоб не виснажитися водночас, дівчата розпитували одна одну про улюблені солодощі, улюблену книжку й улюблену справу.

Ніна довідалася, що Ханна полюбляє булочки з ванільним заварним кремом; потайки, хай навіть роздобути переклад було нелегко, зачитується популярними в Кеттердамі моторошними романами — і що кривавішими вони будуть, то ліпше; а ще вона залюбки… шиє.

— Шиєш? — недовірливо прошепотіла Ніна, пригадавши, як напередодні дівчина їхала верхи з рушницею напоготові. — Я думала, ти любиш полювання, бійки і… — Вона наморщила носика. — …природу.

— Це корисне вміння, — спробувала захиститися дівчина. — А хто штопав твоєму чоловікові шкарпетки?

— Звичайно, я, — збрехала Ніна. Кожен солдат мусив уміти дати собі раду з голкою й ниткою, але їй це ніколи не вдавалося. Тож вона просто ходила в дірявих шкарпетках. — Але мені це не подобалося. Берегиня, мабуть, схвалює твій вибір.

Ханна задерла голову, зіпершись на стіну. Її волосся висохло і спадало на плечі густими червонясто-русими хвилями.

— Таке одразу спадає на думку, еге ж? Але виявилося, що заняття для панянок — це гаптування, а шиття — то жереб прислуги. Так само як плетіння й випічка.

— Ти вмієш пекти? — перепитала Ніна. — От тепер ти мене зацікавила.

Уранці вона привітала натовп чоловіків, що зібралися в будиночку, сліпучою усмішкою й запросила їх навідатися до маєтку Леннарта Бйорда, коли вони проїжджатимуть Овер’ют.

— А чому б нам не поїхати з вами просто зараз? — запропонував бородань.

— Авжеж, залюбки, — крізь зуби процідила Ніна.

Та, на її подив, Ханна вирішила підіграти.

— Не думаю, що вам захочеться чекати, поки ми заїдемо покаятися до Джерельниць. Однак це чудова ідея! Я чула, що сестри за невеличку пожертву залюбки влаштують кожному гостеві-чоловікові скад.

Ніна читала про скад. Того, хто пройшов цей обряд, вважали у Фієрді справжнім чоловіком, однак для декого він ставав смертним вироком. Ритуал вимагав тримісячної обітниці утримуватися від любощів і закінчувався омиванням у лугу для очищення духу.

Бородань сполотнів.

— Ми відвеземо вас до околиць Ґефвелла, а потім на нас чекають справи… е-е-е… деінде.

— Так, — запевнив чолов’яга з густими бровами, — справ у нас багацько.

— А де саме ми можемо знайти маєток Леннарта Бйорда? — поцікавився інший чоловік, виходячи за всіма надвір.

Землю вкрила товста ковдра снігу, та Ніна бачила, що де-не-де під променями ранкового світла вже з’явилися калюжки. Несамовитий вітер ущух, перетворившись на приємний бриз. Бузувір, мабуть, сам себе загнав і втомився.

— Прямуйте просто до головної площі Овер’юта, — пояснила Ніна. — Це найвеличніший будинок на бульварі.

— Шукайте споруду з найвищими шпилями, — додала Ханна. — І найгострішими в усьому містечку.

— Це ваш кінь? — поцікавився чоловік. — А де дамське сідло?

— Мабуть, загубилося в снігу, — відповіла Ніна, радіючи, що Ханна не їздила в чоловічому сідлі, тож їм нічого не доведеться пояснювати. — Ми відведемо тварину до Ґефвалле.

Відійшовши якнайдалі від мисливського будиночка, дівчата всілися верхи на Ханниного коня.

— Скад? — перепитала Ніна, обережно обхопивши руками тонку талію вершниці й відчуваючи, як притиснулися їхні стегна.

Ханна озирнулася на неї й розквітла несподівано нечестивою посмішкою.

— Моя релігійна освіта має хоч на щось згодитися.

Дівчата повернулися до табору; сніг перестав падати, і вони легко помітили жовтий прапор і Адріків намет.

Хлопець махав їм рукою, і Ніна бачила, як він щиро радіє тому, що вона пережила снігову бурю, хай навіть улаштував неабияку виставу