Крила кольору хмар - Дарунок Корній
Від болю — хіба що нарешті розтанути.
Від розпачу — тільки молитися зорям.
Від пустки — не бути,
не думати,
канути
в безодню небес
разом з вітром прозорим.
Мечем блискавиці обвуглене серце.
На сірому попелі дим потанцює.
Хлюпніть же водиці, хоча би відерце.
Врятуйте, бо я у біді заночую[6].
Я здивовано мовчу. Виходить, не я одна знаю про прихований Ірчин талант. Інна читає щиро і трохи зболено. Голос тремтить, як і біль, як і розпач у її словах. Вона, здається, і не чекає відповіді чи бодай якихось коментарів з мого боку. Вона прийшла сюди не для того, щоб поділитися Ірчиними віршами. І тут раптом…
— Слухай, Адо, завжди мене цікавило: де ви, янголи, ховаєте крила? Усі ж вас малюють з крилами за плечима. А тут — гьорл як гьорл, навіть трохи незграбна і з вітром у голові.
Дуже дотепно! Відмахуюсь у відповідь:
— Ти прийшла поговорити про Іренчину поезію та про янголові крила? Чи, може, є вагоміша причина для того, щоб тобі тут бути?
Вона сумно кривиться, і дух страху знову посилюється, перекриваючи рідний для всіх вампірів запах річкових лілій.
— Вагоміша причина? Ве-ел, — повторює луною і розгублено веде далі: — Так-так, офкос. Ти маєш слушність. Ця історія трапилася тоді, коли ти, Адко, ще у нас не працювала. Тоді Валерій Едуардович учащав до офісу чи не щодня. Бізнес рум Вікторовича була його кабінетом. Але він більше любив сидіти в залі, слідкуючи за відвідувачами закладу. Йому подобалося спостерігати за людьми, він смакував їхніми емоціями, дурними вчинками, які несамовито лізуть із людини, коли вона під дією алкоголю. Із деким із піплів — «зе бест екземплярами», як він їх називав, — Господар знайомився. О-о, втертися в довіру Валерій Едуардович умів. Робив наївну здобич об’єктом полювання і… Дехто з цих людей просто зникав та більше ніколи не з’являвся в ауер найт-клабі. Звісно, це насторожувало, але хто я така, щоб проводити розслідування, і, зрештою, для чого? Для цього є компетентні органи чи родичі бідак.
Інна вмовкла. Я тим часом поставила перед нею горнятко з чаєм та мисочку з печивом. Вона в одній руці тримала цигарку, другою потягнулася до гарячого пійла та машинально зробила ковток:
— Шет. Гаряче. Сенкс, хоча, певно, тобі краще казати «дякую». — Інна помовчала, ніби збирала думки докупи, а тоді продовжила: — Це трапилося вранці. Після важкої нічної зміни всі розбрелися по домівках. Я також пішла. Однак, стоячи на зупинці, спохватилася. Крейзі гьорл! Ключі від квартири залишила в перевдягальні біля дзеркала. Виклала, коли шукала помаду, і забула кинути назад. Довелося повертатися. Наш клаб був порожнісінький, навіть охоронець, що перед входом завжди маячить, кудись завіявся. Тож я легко зайшла досередини, взяла свої факінґ ключі і вже хотіла йти додому, як раптом зрозуміла, що мушу затриматися. У залі, через який мені потрібно було пройти, щось відбувалося. Гучні чоловічі голоси впереміш із нецензурною лайкою свідчили про серйозну сварку. Перший голос належав Валерію Едуардовичу, я його ні з ким би не сплутала, другий також був знайомий, але не могла поки зрозуміти чий.
Через шпарину в дверях бачила, як чоловіки стоять навпроти одне одного та вправляються в дошкульності. Музика, яку хтось раптом і, певно, спешіалі увімкнув на повну гучність, не давала розчути, про що вони сваряться. Однак я таки впізнала другого мена. То був доволі близький, як усі тоді вважали, приятель нашого біґ боса. Він не надто часто бував у «Янголі», але коли заходив, то вони з Валерієм Едуардовичем чемно сиділи за одним столом і були нерозлийвода. Звичайно, мені стало цікаво, що не поділили вчорашні, як мені видавалося, зе бест френдс.
Децибели в балачці наростали, і враз чоловіки схопили одне одного за барки. Приятель був на голову вищим за Валерія Едуардовича і сильніший, реалі. Я була певна, що більш хлипкий бос довго не витримає та здасться. Чоловіки почали активно вовтузитися залою.
— Віддай, падло, мені його! Воно й так не твоє. А то здохнеш на місці, — ці слова суперника шефа я дуже добре розчула.
Шеф хрипко вилаявся. Очевидно, не погоджувався. Вел, йоур френд так телепнув Валерієм, що той не втримався на ногах та почав падати навзнак.
Суперник тим часом міцно тримав шефа за сорочку, та тільки ґудзики на ній не витримали, повідривалися і сипонули в різні боки. Один із них полетів простісінько ін май фут. Я автоматично схопила його. Але він чомусь не дуже нагадував собою ґудзик. Скоріше був схожий на якусь прямокутну прикрасу. Ніби шпилька для краватки. Та я не стала роздивлятися цяцьку. Якось було не до того. Кинула її собі до сумки і вчасно второпала, що маю моментально кудись ушитися. Бути свідком ту кілл мені не випадало. Ну, чи принаймні тої ганьби, яку щойно пережив наш шеф. За таке можуть і живцем закопати.
Та для Едуардовича все закінчилося того ранку дуже навіть вері гуд. Підоспіла охорона. Нападника викинули геть із клубу, Валеру привели до тями і заходилися щось шукати, плазуючи навколішки залою. Очевидно, ґудзики від сорочки. То я через шпаринку бачила. Я заховалася за важкою шторою. Реалі, що мала ще чинити? Знала: якщо знайдуть, мені капєц. Не знайшли, хоча в кімнату зазирали. Я старалася навіть не дихати. Якби була людиною, спалили б, чесно. Єдине мене дивувало: нафіга шефу здалися ті факінґ ґудзики від сорочки?! Скарб, блін! Та він собі сто взамін таких самих може купити. Це потім я зрозуміла, що ґудзики тут до дупи. Фак ю.
Інна вмовкає. Цигарка дотліла. Вона задумливо струшує з неї попіл, бичкує. Тягнеться до наступної. Я мовчки беру сірники, допомагаю їй припалити. Вона киває з вдячністю. Річ зараз не в сигареті, жінка просто мусить щось тримати в руках, щоб її не так трусило.
— Інно, а що за охорона того ранку була у Валерія? Тобто це наші хлопці? — Я чемно вклинююся в її монолог, бачачи, що зараз буде найцікавіше і їй потрібно ненадовго переключитися на щось інше.
— Що? Які хлопці?
