Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Ви побачите, що правозаступник сам розписався від імені однієї зі спадкоємиць. Це є звичним для ситуації, коли бенефіціар[7] через якусь причину (наприклад, хворобу чи фізичну ваду) неспроможний вести власні справи.
Прискіпливу увагу приділив я підписові другої спадкоємиці. Прочитати його було майже неможливо, але врешті-решт мені вдалося ці закарлючки розшифрувати. Чи нема тут якоїсь таємниці? Чи не це, бува, зацікавило вас у цій справі?
Не бійтеся! Я людина надзвичайно розважлива й обачна. Перекажіть батькові, нехай зробить суттєву знижку на свою «Justitiae Naturalis Principia» — і я мовчатиму як риба!
Ваш покірний слуга Вільям Генрі Кедволадр
Я відразу ж зазирнула у кінець чіткої копії, що її прислав мені професор Кедволадр. Ось місце для підписів племінниць Чарлі Енджелфілда. Як і зазначав професор, за Еммеліну розписався містер Ломакс. Це свідчило принаймні про те, що вона лишилася живою після пожежі. А у другому рядку — ім’я, яке я й сподівалася там знайти: Віда Вінтер. А після нього в дужках: раніш відома як Аделіна Марш.
Ось і маємо доказ.
Віда Вінтер була Аделіною Марш.
Отже, вона сказала мені правду.
Із цією думкою я й пішла до бібліотеки на чергове інтерв’ю.
* * *
Першу добу Аделіна й Еммеліна провели у своїй кімнаті. Між Хазяйкою та Джоном-копачем існувала мовчазна домовленість: ставитися до дівчат так, наче вони одужують після тяжкої хвороби. У певному розумінні так воно й було. Їм завдано травми. Тепер вони лежали в ліжку, впершись одна в одну носами й поїдаючи одна одну очима. Мовчки. Без єдиного слова. Без єдиної посмішки. Кліпаючи в унісон. І в результаті такого взаємопроникнення, досягнутого завдяки невпинному взаємному спогляданню, яке тривало цілу добу, зв’язок між ними відновився. Інакше кажучи, загоївся. Але на ньому, як і на всякій загоєній рані, лишився шрам.
А тим часом Хазяйка перебувала у стані сум’яття, не відаючи, що трапилося з Естер.
Джон, не бажаючи руйнувати її доброго враження про гувернантку, помовкував, але його мовчанка лише заохочувала бабцю до міркування вголос.
— Невже ж вона не сказала лікареві, куди поїде, га? — з нещасним виразом на обличчі мовила стара. — Доведеться спитати в нього, коли ж вона збирається повернутися.
Тут Джон змушений був утрутитися.
— Не здумай питатися в нього, куди поділася Естер! Ні про що не питай його взагалі! Я гадаю, що ми його тут більше не побачимо.
Місіс Дюн відвернулася й насупилася. Що з усіма сталося? Чому пішла Естер? Чому Джон такий сердитий? А лікар — чому він сюди більше не прийде?.. Відбувалося щось, чого вона не могла збагнути. Останніми днями дедалі частіше приходило до місіс Дюн відчуття, що у світі коїться щось не те. Вона зі здивуванням помічала, що довгі години минають, не лишаючи жодного сліду в її пам’яті. Те, що мало значення для інших, не мало жодної ваги для неї. А коли ж вона, намагаючись хоч щось зрозуміти, ставила запитання, в очах людей з’являвся якийсь дивовижний вираз, що його вони відразу ж намагалися приховати. Так. І справді відбувалося щось химерне. І відсутність Естер була лише частиною цього.
Джон, хоча і співчував Хазяйці в її нещасті, сприйняв відсутність Естер із полегшенням. Здавалося, її від’їзд зняв з нього якийсь тягар. Тепер він вільніше заходив до будинку, а вечорами сидів у кухні з Хазяйкою довше, ніж раніш. На його думку, втрата Естер — ніяка не втрата. (Хоча заради справедливості слід сказати, що саме гувернантка спонукала Джона знову взятися за класичний сад; але зробила вона це настільки тонко, виважено й непомітно, що він був абсолютно певен: це цілком і повністю його власна заслуга.) Збагнувши, що гувернантка вже ніколи не повернеться, Джон знайшов у сараї свої чоботи і сів начищати їх біля печі, закинувши ноги на стіл. Бо хто ж тепер посміє йому хоч слово сказати?
А що ж Чарлі? Його несамовита лють, схоже, поволі змінювалася змореною згорьованістю. Він час від часу шаркав по підлозі; приклавши вухо до дверей, можна було почути, як він безсило ридає, наче мала дитина. Може, аура Естер мимохіть, крізь замкнені двері впливала й на нього, стримуючи найгірші прояви його розпачу? Хтозна, все могло бути.
На відсутність Естер відреагували не лише люди. Будинок теж відреагував, причому миттєво. По-перше, скрізь запанувала давно забута тиша. У коридорах і на сходах вже не чулося гупання моторних ніжок Естер. Припинився також стукіт на горищі: майстер цілком резонно припустив, що оскільки ніхто вже не буде тицяти Чарлі під носа рахунки до сплати, то й грошей за свою роботу він, покрівельник, не побачить. Тож майстер зібрав свої інструменти і пішов, повернувшись лише один раз, щоб забрати драбину. Більше його ніхто не бачив.
І в перший же день тиші, коли почало здаватися, що її ніщо ніколи не переривало, будинок узявся за своє старе заняття: він продовжив занепадати. Спочатку — помаленьку: з усіх закутків, з кожного предмета в домі почав виповзати бруд. Усі поверхні, наче крізь пори, виділяли пил. Вікна ніби самі вкривали себе першим тонким шаром сажі. Розклад прибирань, що його склала місіс Дюн, спочатку похитнувся, а потім і геть розвалився. Внутрішня природа Енджелфілду почала брати своє. І знову настав час, коли в домі стало неможливо взяти щось до рук, не відчувши при цьому липкого бруду на пальцях.
Предмети теж швидко повернулися до старих звичок. Першими пішли у мандри ключі. Буквально за добу вони повискакували із замкових шпарин та залізних кілець, що тримали їх докупи, і згуртувалися в безладну запорошену компанію у заглибині під відірваною дошкою в підлозі. Срібні канделябри, і досі зберігаючи блиск, якого надала їм Естер, перемістилися з полиці над каміном до стосу скарбів, що його нагромадила під своїм ліжком Еммеліна. Книжки полишили свої місця на полицях і перебігли нагору, де спочили в кутках і під диванами. Штори знову взяли звичку самі себе зашторювати. Навіть меблі — і ті сповна скористалися знову набутою свободою пересування: то
