Зоряний лицар - Тамара Крюкова

намагалися минути старий цвинтар засвітла. Подейкували, як звечоріє, з кожним, хто проїжджає повз нього, трапляється нещастя: то обід колеса трісне, то вісь зламається, ніби хтось навмисно затримує подорожніх. А якщо таке сталося, потрібно кидати воза з товаром і разом з кіньми бігти не оглядаючись, і горе тому, хто насмілиться затриматися на ніч.

Від великого колись селища залишилося всього-на-всього кілька хатин, що повростали в землю. Черепиця на них давно обвалилася, і лише ребра балок, як кістяки гігантських тварин, стирчали із землі. Кузня стояла на околиці, біля самого цвинтаря.

Похмурий день був схожий на сутінки, і від цього пейзаж здавався ще обтяжливішим. Агнесі дедалі більше не подобалася ця мандрівка, але виявити свій страх — означало ще сильніше зміцнити підозри Гліба. Герцогиня повинна була довести свою невинність, хоча б тому що Марика вірила їй.

На Гліба тутешні місця теж навівали похмурі думки. У душі він шкодував, що затіяв ворожіння, але повертати назад було пізно. Вони під’їхали до кузні й спішилися. Дивно, але будівля збереглася набагато краще за інші. Навіть дах залишився неушкоджений. Двері були відчинені. Пересиливши страх, Гліб ступив усередину. Марика й Агнеса увійшли за ним. Навколо панувало запустіння. Зі стелі серпанком спускалося кошлате від пилу павутиння, але ковальські кліщі, молот та інші інструменти лежали недоторканими.

— Дивно, що за стільки часу люди не розікрали увесь скарб, — здивувався Гліб.

— Це тому, що всі бояться коваля, — пошепки пояснила Марика.

— Але ж він давно помер, — заперечив Гліб.

— Ну та й що? Він хоч і мрець, а речі свої стереже. Якщо хто їх візьме, обов’язково через них каліцтво дістане.

— А ти звідки знаєш?

— Так люди кажуть. А темними ночами він у кузню приходить, горно запалює й до ранку стукає молотом по ковадлу, — додала дівчинка.

— Ну, потішила, — мовив Гліб. Після почутого єдиним його бажанням було забратися звідси подалі.

— Не подобається мені ця витівка, — в унісон його думкам обережно сказала Агнеса.

Герцогиня шкодувала, що послухалася дітей, але холодна посмішка Гліба негайно нагадала їй, що в неї не було вибору.

— Зізнайтеся, що гаманець у вас, і ми Негайно виїдемо, — з надією сказав Гліб.

— Мені ні в чому зізнаватися, — уперто повторила Агнеса.

Зайняті суперечкою, вони й не помітили, що Марика з останніх сил кріпилася, аби ніхто не здогадався, як їй страшно. Де був зовсім не той страх, що його відчували люди, опинившись у місці, сповненому лиховісних переказів. Він мав набагато глибше коріння. Варга суворо забороняла їй ворожити. Марика дотепер пам’ятала, як боляче та потягла її за вухо, коли одного разу вони з циганськими дітлахами заходилися викликати духів. З усієї ватаги дісталося тільки їй одній, хоча там були діти старші.

Дівчинка переконувала себе, що нічого поганого не станеться. Ворожіння на ковадлі — не таке вже й сильне, але в душі зріло передчуття чогось жахливого. Навіщо тільки вони із Глібом узяли гаманець Зоряного лицаря? Він однаково їм не придався, а лише накликав неприємності. Але тепер відступати було нікуди. Марика не бачила іншого способу розв’язати вузол ворожнечі між прийманою матір’ю і Глібом.

— Навіщо лаятися? Справу треба робити, доки ніч не настала, — обірвала сварку дівчинка. Намагаючись придушити свої страхи, вона запалила свічку. Язичок полум’я затріпотів, топлячи віск. Кілька важких крапель упали на метал. Марика закріпила в розплавленому воскові палаючу свічку. Ґнотик потріскував і коптив. Чорна воскова сльоза повільно поповзла вниз.

Дівчинка дістала окраєць хліба й, розламавши, поклала біля свічки, а поруч насипала жменьку солі. Всі приготування було завершено.

— Нехай кожний покладе сюди свою річ, — глухим від хвилювання голосом сказала Марика.

Ніби кидаючись у вир з головою, вона зняла браслет, що зберігала як пам’ять про циганське життя, і першою поклала його на ковадло. Поруч лягла шовкова носова хустка з вишитим у куті королівським гербом.

Гліб з неприхованою ворожістю уп’явся в Агнесу, що марно намагалася стягнути з пальця перстень. Юнак не сумнівався, що це всього лише виверт, щоб ухилитися від випробування.

— Що, не знімається? Шкода. Невже ми даремно тяглися в цю далечінь? — уїдливо посміхнувся Гліб.

Агнеса спалахнула, рвучко зірвала із себе капор і кинула його на ковадло. Від подуву полум’я свічки скажено затанцювало, ледь не згаснувши. Усі затамували подих, ніби згасла свічка означала щось більше, ніж недогарок із почорнілим ґнотиком. Наче малюсінький вогник уже не можна було запалити знову. Поступово свічка розгорілася. Тепер полум’я не коливалося, мов застигло. Буцім його намалював невідомий художник над запилюченим ковадлом.

Марика раптом зрозуміла, що зовсім не пам’ятає заклинання. У пам’яті спливали окремі слова на гортанній циганській мові, але вони не складалися в єдине ціле. І не дивно. Адже вона не заучувала їх, а тільки чула, як читала Варга. Тоді їй здавалося, що в них немає нічого складного і вони звучать так просто.

Минали хвилини. Чим більше Марика силкувалася згадати слова, тим вірніше вони від неї вислизали. А в глибинах свідомості, майже підсвідомо крутилась одна єдина думка: «Усе на краще, адже ворожити не можна». Дівчинка хотіла припинити ворожіння, але боялася. Засліплений ненавистю, Гліб не повірив би їй і вирішив, що вона вигороджує прийману матір.