Елізіум - Наталя Чибісова

Голос захрип.

Він колись закінчиться?

— Про що ти? — він спершу не зрозумів. — А… то я не про те. Ти для мене не є жінкою. Ти ж добре це втямила. Чи мені здалося? Спитав, чи підходжу тобі?

Цей коридор.

— А, ти стосовно цього… ну… щодо цього… не знаю… — вона вдала, що замислилася. — Ніколи не знаєш, поки не спробуєш, а потім навряд чи зможу враженнями поділиться. Вирішуй сам.

Руки тремтять.

— Маєш гарне почуття гумору, з такими легше.

— Не впевнена, що зі мною просто мати справу, — зізналася вона.

— Побачимо, — зімітував він на обличчі посмішку.

Не зупиняйся!

Як легко ставиться він до того, що має зробити. Але. Це видимість. Радше, легкість годинникового механізму. Йде за графіком. Кожен крок прораховано. Але. Він. Боїться? Схибити? Це додало впевненості. З нею гралися в гру. Останню. І виграти не пощастить. Сплюнути б. Хай буде так. Думала — буде простіше. Але, мабуть, щось заважало їм просто убити її. Між ними і її смертю стояла якась фігура, і цю фігуру вони намагалися вивести з гри. Така складна партія, подумалося, заради мене? Чи не забагато честі? Ризикнула проявити зухвалість й зробила власний крок.

Випустіть!

— Ходімо, я готова, — кинула недопалок, підхопилася й попрямувала до дверей.

Він напружився.

Не треба більше цього корид-ора.

— На місце. Сядь. Я вирішуватиму, коли будеш готова, — голос звучав майже благально, але він погрожував. Заплющила очі. Боже, як важко бути фігурою, навіть ферзем. «Пішак», — подумала розпачливо й повернулася на місце.

Корида.

— Нетерпеливишся підставитись під удар? — знову атакував він. — Не варто проявляти дурну сміливість.

Ora — година, час, тобто — є час — зараз. Принаймні звучить так. Пишеться hora.

Вона зобразила подив:

— Не хочу затягувати цей спектакль? Що в цьому поганого?

Випустіть звідси.

— Страх примушує поспішати, поспіх — заважає тверезо мислити. Потребуємо сил, для того, що робитимемо. А ні в тебе, ні в мене їх не лишилося. Не в твоїх інтересах такий варіант. Хіба не розумієш?

Тіло мимоволі напружилося.

Коридор.

Навіть він ховається за слова. Легше робити, ніж говорити. Всі брешуть, не договорюють, ховаються за масками. Всі. Окрім речей. «Простих речей», — виправила себе. Хіба брехатиме ешафот? Меч? Виконуватимуть своє призначення. Хіба брехатимуть рухи цього чоловіка, якого вона навіть подумки боялася назвати призначеним йому іменем? А отже, й вона співучасниця змови. Навіть якщо так, хотіла знати правду. А якщо знову зав’яжуть очі? Страшно. Знову буде брехня. Не хотіла вмирати в брехні. Хотіла бачити, а не мацати пальцями темряву. Відчула, він намагається проникнути в її думки. Немов принюхується до повітря.

Як вибратися з лабіринту?

— Про що думаєш? — спитав напряму, розуміючи, що вона вловила вторгнення.

Не дай йому відчути!

— Думаю про те… намагаюся запитати себе, чому всі брешуть у настільки прозорій ситуації? І ще боюся, що знову зав’яжеш мені очі, — видихнула вона.

Де ти..?

— Так простіше, — відповів він чи то на перше, чи то на друге питання.

Ховайся!

Вирішила піти далі:

— Хіба складно відрубати людині голову?

Куди повертати далі?

Шия напружилася.

Він замислився.

— Навіть людині непросто. Але — легше. Навіть людина стає трохи проклятою, коли мусить вийти на ешафот. Тому зав’язують очі. Майже завжди зав’язували. Щоб людина не так боялася. І щоб біди не накоїла. Але це людина. З «проклятими» значно складніше. Можу не зав’язувати, якщо тобі простіше все бачити. Хіба найостаннішої миті перед ударом сама зрозумієш, що це на краще. Скажеш, коли вирішиш. Декому легше не бачити того, чим їх позбавлятимуть життя. А стосовно брехні, можу висловитися ясніше, хоча й досі намагався щадити твої відчуття. Думав — так легше. Мене страшенно виснажило те, що був змушений, так, змушений з тобою робити. Сумніваюся, чи вдасться завдати точного удару. Тоді одним ударом усе не обмежиться. Уявляєш, цей біль? Думаю, тобі вистачить і того, що встигнеш відчути.

Вона опустила очі й судомно ковтнула слину.

Правильний поворот наліво чи направо?

— Сподівалася, болю зовсім не буде? — він насмішкувато глянув на неї. — Ось бачиш, волієш чути брехню. Прагнеш брехні, наче знеболювального, брехати собі до останнього подиху, що не відчуєш нічого. Так легше. Брехати собі, що не боїшся. Так легше. Але попросила правди, тож скажу тобі правду, бо знаю: насправді прагнеш її. Після моїх слів тобі стане моторошно. Біль буде. Сильний. Різкий. Коли лезо увійде в шию. Маєш підготувати себе до того. Не знаю, скільки він триватиме. Там, по той бік, час тече інакше. Можливо, мить. Але ця мить може видатися вічністю. Отже, спробуй якнайшвидше піти з тіла. Якщо зможеш, до удару. Це єдиний шлях не відчути болю. Але, яким би сильним не був той біль, він останній. У цьому житті. Хочеш більше не відчувати болю — не повертайся. Матимеш вибір. Обери для себе найкраще. Там, куди можеш піти, болю не буде. Більше ніколи. Тільки абсолютне світло або абсолютна темрява. Але й там, і там будеш щасливою. Ніхто тут не потребує твого повернення. А найгірше зашкодиш собі. Затям це гарненько.

Тут немає правильного й неправильного.

— Усе одно повернуся, — вперто прошепотіла вона.

Вона знайде вихід.

— Навіщо? Заради нього? — запитав він глузливо.

Вона стрепенулася.

— Заради кого? — спробувала незграбно вдати здивування.