Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд
Нервово потираючи руки, вона розгублено обвела поглядом присутніх.
— Я працювала на них багато місяців. Я бачила, як велика їхня армія. Я і уявити не могла, наскільки велика. Я розповіла вам про все, що вони творили.
— Вони — всього лише крапля в морі, — похитала головою Ніккі.
Джебр закусила губу, на її обличчі відбивалося розчарування.
— Можливо, моя розповідь виявилася не надто повною. Мабуть, ви не змогли оцінити чисельність солдатів Ордена, що вторглися в Галею. Шкода, що ви не зрозуміли, наскільки легко вони розтрощили її захисників.
— Ти дуже добре і точно розповіла нам про все, що бачила, — співчутливо запевнила Ніккі, ніжно поклавши руку їй на плече. — Але ти бачила тільки частину загальної картини. Частина, яку ти бачила, безумовно, жахлива, але це лише незначна частка всього іншого. Все, що ти бачила, не допоможе тобі уявити силу, яка підпорядковується Імператору Джегану. Я багато часу провела в головному таборі Джегана і знаю, про що говорю. У порівнянні з їх головними силами, армія в Галеї зовсім не така чисельна, як здається тобі.
— Вона права, — похмурим тоном промовив Зедд. — Важко це визнавати, але Ніккі права. Головна армія Джегана значно більша тієї, яка вторглась в Галею. Я бився з ними, щоб уповільнити їх просування через Серединні Землі, а вони повільно відтісняли нас до Ейдіндріла. Повір, я знаю, що кажу. Їх полчища незчисленні. Вони рухаються, як лавина створінь підземного світу, що з'явилися знищити все живе.
Одягнений в простий балахон чарівника, він стояв в очікуванні відповіді, незворушно оглядаючи решту з верхньої сходинки. Тим не менше, Річард знав, що його дідові зовсім не байдуже, що відбувається. Просто, перш ніж щось сказати, Зедд зазвичай намагався вислухати всі думки. Але в цей раз уточнювати його слова не було необхідності.
— Але раз з армією, яка стоїть в Галеї, немає чарівників, — сказала Джебр. — Значить, кілька обдарованих здатні знищити загарбників. Ви могли б врятувати тих нещасних, хто позбувся всього, але ще живий. Хоча б деяких з них — поки не пізно.
Річард зрозумів, про що вона думає, хоча боїться сказати про це вголос. Якщо армія не така вже й велика, якщо в ній немає жодного чарівника, чому ж ніхто із присутніх не робить нічого, щоб зупинити різанину, свідком якої вона стала? Раніше, до того, як Річард покинув ліси Хартленда, він теж з обуренням поставився б до тих, хто не робить нічого, щоб допомогти людям. Тепер він багато чого дізнався, і нове знання кожен раз приносило все більш сильний біль.
Ніккі заперечливо похитала головою.
— Все не так просто, як здається. Зрозуміло, могутній чарівник в змозі знищити безліч солдатів, і нанести армії значні втрати. На деякий час. Але навіть ці експедиційні війська досить численні, щоб витримати будь-яку атаку обдарованих. Наприклад, Зедд може косити ряди солдатів вогнем чарівника. Але, як тільки він зробить паузу, щоб прочитати заклинання, ворог стане посилати проти нього солдат — хвилю за хвилею. Орден може дозволити собі втратити величезне число солдатів — його не зупинити величезними втратами. В атаку піде загін за загоном, незважаючи на завдану їм шкоду.
— Навіть звичайний загін лучників може вбити людину з даром, — вона подивилася на Річарда. — Все, що потрібно — це одна стріла, що досягла мети. І обдарована людина помре так само, як будь-яка інша.
Зедд засмученим розвів руками.
— Боюся, Ніккі права. Орден все одно опиниться там же, де і зараз, хіба що з дещо меншою кількістю людей. Ми ж, у свою чергу, залишимося без чарівників, яких пошлемо проти них. Орден може майже нескінченно поповнювати свої загони новими і новими підкріпленнями. А у нас немає легіону чарівників, які битимуться на нашому боці. Це може здаватися безсердечністю, але наш єдиний шанс зовсім не в тому, щоб марно ризикувати своїми життями. Ми повинні придумати щось таке, що нам дійсно допоможе.
Річард дуже хотів вірити, що існує якесь рішення, що має бути план, що має шанси на успіх. Тим не менш, він знав, що ніяких шансів не було. Вони могли лише відстрочити кінець і більше нічого.
Джебр кивнула, іскорка надії в ній згасла. Річард підозрював, що тьмяний погляд і мережа глибоких зморшок в куточках блакитних очей, робили її старішою, ніж вона була насправді. Від тяжкої праці її руки стали грубими і мозолястими, а плечі зігнулися. Нехай солдати Ордена не вбили її тіло, але вони вбили в ній бажання жити. Залишили в її душі незагойну рану від того, що вона бачила, через що змушена була пройти. Скільки ще було інших, подібних їй? Живих зовні, але всередині — спорожнілих, немов раковини, позбавлених свого колишнього «я».
Річард був приголомшений. Він насилу міг повірити, що Шота проробила весь цей шлях і притягла з собою Джебр тільки для того, щоб зайвий раз нагадати, як небезпечний Орден. Він і без того знав правду про їх жорстокість, про загрозу, яку вони несуть. Він цілий рік прожив у Старому Світі під владою Ордену. Він був там, коли спалахнуло повстання в Алтур-Ранзі.
Свідчення Джебр зайвий раз переконувало його в тому, що він і так уже знав — вони не зможуть вистояти проти сил Імперського Ордена. Вся Д'харіанська Імперія, можливо, змогла б протистояти армії, що вторглась в Галею. Але це була лише мала частина, мізер, в порівнянні з основними силами головної армії Джегана.
Коли вони з Келен вперше зустрілися, їм належало зупинити правителя Д'хари, чия жадоба влади загрожувала загибеллю всьому світу. У той раз Річарду вдалося відвести загрозу, знищивши Даркена Рала. Тепер небезпека була більшою. При всій своїй ненависті до Джегана, Річард розумів, що нинішня війна не має нічого спільного з недавнім протистоянням. Адже навіть якби комусь вдалося вбити Джегана, це не змогло б зупинити Імперський Орден. Ідеологія об'єднувала їх, перетворювала в моноліт, не підвладний бажанням однієї людини. І тому робила положення настільки безнадійним.
Видіння Шоти, що прийшло до неї з потоку часу, показало майбутнє
