Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— Таке бувало раніше? Такі хвороби? Ми проїжджали кілька міст дорогою сюди, і всі поселення процвітають. Люди нормально харчуються, вулиці чисті, системи водовідведення і водопостачання працюють добре. Орислав розповідав, що раніше хвороби виникали переважно тому, що міста гинули в нечистотах, а люди недоїдали. А зараз цього немає, — сказав я, коли ми з Ратмиром наступного дня вийшли з Обителі та попрямували до центру міста. Ми йшли повсякчас донизу і я вже передчував, яким виснажливим буде підйом. Але було дуже цікаво — і очі не встигали роздивлятись все довкола. Людей на вулицях було ще небагато — нещодавно тільки зійшло сонце і місто прокидалося. Та вже звідкись долинав прекрасний аромат свіжоспеченого хліба. Моє тіло трохи опиралося швидкій ходьбі, прагнучи ще поспати, але вибору в нього особливого не було. Ратмир розбудив мене ще до світанку, аби встигнути швидко зібратись та поснідати.

— Хвороби є завжди і навіть в найбільш розвинених містах. Чистота, відчуття безпеки, гарне харчування — це все справді помагає людям бути здоровішими, жити довше, — промовив Ратмир, не стишуючи ходу. Він завжди був одягнений однаково, хіба колір сорочок без рукавів змінювався з чорного на сірий і навпаки. Мені ж видали одяг із простого сукна, хоч і більш тонкого та приємного на дотик, ніж те, що я носив в селі. Де-не-де він був помережаний простою світлою вишивкою, але геть непоказною. Я мав кілька пар нових штанів та сорочок, білизну, шкарпетки, сандалії та чоботи. Зараз крокував в сандаліях, адже останніми тижнями стояла спека, і дивувався тому, як не вмирає від неї Ратмир, що був взутий у високі шкіряні чоботи. А тим часом старший Стожар продовжив своїм приємним, негучним голосом: — Але хтось просто народжується більш схильним до якихось захворювань. Інколи їх розповсюдниками є тварини, що приходять до Патрії з-за гір та лісів або з Циркути. Ми всі можемо захворіти й померти, хоч і є надзвичайно сильними. Та Стожарові дуже важко захворіти, якщо чесно. От ти коли востаннє мав застуду?

— М-м-м... десь як ще був малий. І то не надто сильну, — здвигнув я плечима.

— Отож-бо. Але звичайні люди нездужають частіше. І тут, у столиці, теж доста хворих. Зараз сам побачиш.

— Ми йдемо до лікарні?

— Так, і насправді вже прийшли. Це, Чорногоре, — Центральна столична лікарня.

Ми зупинилися перед великою будівлею з білого каменю, що мала чотири поверхи і була доволі довгою, та, як я згодом дізнаюсь, квадратною. Вікна в лікарні були великими і, напевне, гарно наповнювали приміщення світлом. Троє подвійних дверей зі світлого дерева були входом. До центральних вели широкі сходи, а до тих, що пообіч — пологі з’їзди, адже не всі хворі можуть піднятися сходинками. Туди-сюди ходили люди — побачивши Ратмира, кожен легко кивав головою. Мені цікаво було, чи це тому, що в нього на грудях — герб Патрії, як носять усі Стожари, чи чоловіка в столиці всі знають в обличчя?

А ще мене розпирало спитати, коли й я отримаю такий медальйон, та стримувався, аби не видатись надто нахабним.

— Там, зліва, — вказав Ратмир, коли ми почали підйом до входу, — є велика в’їзна брама. Інколи хворих привозять, сам розумієш. Тут є два внутрішні двори. В одному розміщені стайні, бо лікарня має своїх коней та спеціальні вози, на яких лікарі відвідують хворих або й привозять до закладу, якщо ті не мають, як зробити це самотужки. Також саме завдяки Центральній столичній лікарні ми одразу ж дізналися про хворобу, що вторглась у східні області. Тут дуже гарно налагоджена система листування з усіма великими містами Патрії. В тому ж подвір’ї, де стайні, містяться голуб’ятні з поштовими пташками. Інше засаджене садом, і в ньому гуляють пацієнти.

Ми зайшли до прочинених дверей і опинились у просторому коридорі (хоч, звісно, порівняно з коридорами Обителі цей був як комірчина). Він ішов в обидва боки, а попереду були сходи, що вели догори, на другий поверх, та вниз — до підземель. Тут нас уже чекали двоє чоловіків в довгих темно-зелених балахонах. Вони вклонилися і Ратмир зробив те саме. Я, хоч трохи і з запізненням, повторив його дію. Все не міг звикнути до такої поштивості, хоч для місцевих вона, схоже, була цілком звичною.

Один із чоловіків мав років шістдесят, був невисоким, з пузцем та лисиною, що нещадно знищувала залишки колись, може, й непоганої шевелюри. Його невеличкі карі очі дивились зацікавлено. Інший був молодим, високим чоловіком з коротко стриженим чорним волоссям, бородатий та дуже харизматичний з вигляду. Він мав очі цікавого сіро-зеленого кольору, а над ними розходились різкі смуги густих чорних брів. Він посміхався.

— Раді, що Ви знайшли час відвідати нашу лікарню, шановні Стожари, — промовив старший і я дійсно почув в його голосі радість. То он воно як — хоч я й без медальйона, та ці люди однаково знають, хто прийшов із Ратмиром.

— І ми раді бути тут, — відповів мій побратим, після чого вказав рукою спершу на старшого, а тоді на молодшого чоловіків: — Познайомся, Чорногоре, з найкращими лікарями столиці — Обереном та Макієм. А це — Чорногір.

— Дуже приємно, — сказав я. Чоловіки знову ледь вклонилися.

— То що, йдемо, як завжди? Починаючи з першого поверху?

— Так, якщо Ви не проти.

— Звісно ж, ні.

Ми пішли в ліву «гілку» коридору за лікарями,