Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

— Здогадався, але говоріть.

— Таємничий напівельф, начебто ініціатор і підбурювач замаху, застерігав Солов’я перед відьмаком, наголошував на обережності, радив полишити завзятість, бундючну нахабність і фанфаронство. Знаю, що не без причини. Втім, це застереження піде на марне. Соловей зробить помилку. Атакує попередженого вже відьмака, готового до захисту. Атакує відьмака, який на атаку чекатиме. І те буде кінцем розбійника Солов’я. Хочу укласти з тобою домовленість, Ґеральте. Будеш моїм коронним відьмаком. Не переривай. Домовленість проста: кожна сторона зобов’язується і кожна зобов’язань дотримується. Ти прикінчиш Солов’я. А я взамін…

Він замовк на хвилину, хитро усміхаючись.

— Я не стану розпитувати, хто ви всі такі, звідки прибули, куди й навіщо мандруєте. Не запитаю, чому один із вас мовить із ледь помітним нільфгардським акцентом, а від другого інколи тікають собаки й коні. Не накажу відібрати у трубадура Любистка тубус із записками, не стану перевіряти, про що ті записки говорять. А імператорську контррозвідку проінформую про вас, лише коли Соловей буде мертвим або у моєму підвалі. Навіть пізніше — навіщо мені поспішати? Дам вам час. І шанс.

— Шанс на що?

— На те, щоб дістатися до Туссану. До того смішного князівства, чиї кордони не насмілюється порушувати навіть нільфгардська контррозвідка. А потім багато що може змінитися. Буде амністія. Може, буде перемир’я за Яругою. Може, навіть довгий мир.

Відьмак довго мовчав. Покалічене обличчя префекта було нерухомим, око його палало.

— Згода, — сказав нарешті Ґеральт.

— Без торгу? Без умов?

— Із двома.

— А як би інакше. Слухаю.

— Спершу я мушу на кілька днів поїхати на захід. Над озеро Мондуїрн. До друїдів, бо ж…

— Чи ти дурня з мене робиш? — різко обірвав Фулько Артевельде. — Чи ти мене надурити хочеш? Який ще захід? Куди твій шлях веде — то кожен відає! У тому числі й Соловей, який власне на твоєму шляху поставить засідку. На півдні, у Бельгавені, у місці, де долину Неві перетинає долина Сансретур, що веде до Туссену.

— Чи те має значити…

— …що над Лох Мондуїрн друїдів немає. Уже близько місяця. Помандрували вони долиною Сансретур до Туссану, під крило й опіку княжни Анарієтти з Боклера, що має слабкість до різноманітних чудаків, безумців та дивакуватих осіб. Охоче надає таким притулок у своїй казковій країнці. Та ти ж про те знаєш, відьмаче. Не роби з мене дурня. Не намагайся мене підманути!

— Не стану намагатися, — повільно промовив Ґеральт. — Даю слово, що не намагатимуся. Завтра рушаю до Бельгавену..

— Чи ти ні про що не забув?

— Ні, не забув. Моя друга умова — хочу Ангулему. Зробиш для неї амністію і випустиш із темниці. Коронному відьмаку потрібен свій коронний свідок. Швидко, погоджуєшся чи ні?

— Погоджуюся, — майже відразу відповів Фулько Артевельде. — В мене немає виходу. Ангулема — твоя. Бо я ж знаю, що ти вирішив співпрацювати зі мною тільки заради неї.

* * *

Вампір, що їхав пліч-о-пліч із Ґеральтом, слухав уважно і не перебивав. Відьмак не помилявся в його проникливості.

— Нас п’ятеро, а не четверо, — підсумував він швидко, щойно Ґеральт закінчив оповідати. — Уп’ятьох ми мандруємо з кінця серпня, уп’ятьох перейшли Яругу. А косу Мільва відрізала собі тільки у Заріччі. Якийсь тиждень тому. Твоя світловолоса протеже про косу Мільви знає. Але не дорахувалася, що нас п’ятеро. Дивно.

— Але чи найдивніше у всій цій історії?

— Отож бо. Найдивніше — це Бельгавен. Містечко, у якому нібито поставили нам засідку. Містечко, що лежить глибоко у горах, на перетині долини Неві й перевалу Теодуль…

— Куди ніколи ми не планували їхати, — закінчив відьмак, підганяючи Плітку, що почала відставати. — Три тижні тому, коли отой розбійник Соловей приймав від якогось там напівельфа доручення на моє вбивство, були ми в Анґрені, прямували до Каед Ду, лякаючись трясовин Їзгіта. Ми навіть не знали, чи доведеться нам перейти Яругу. До диявола, ми ще й сьогодні вранці не знали…

— Ми знали, — перервав вампір. — Ми знали, що ми шукаємо друїдів. Як нині вранці, так і три тижні тому. Той таємничий напівельф організовує засідку на дорозі, що веде до друїдів, упевнений, що саме тим шляхом ми і прямуватимемо. Він просто…

— …краще від нас знає, куди той шлях веде. — Відьмак підхопив на півслові. — Звідки ж він те знає?

— Про це його треба буде запитати. Саме тому ти погодився на пропозицію префекта, я правий?

— Авжеж. Розраховую я, що трохи мені вдасться погомоніти з тим паном напівельфом, — паскудно усміхнувся Ґеральт. — Утім, поки до того дійде, не приходить тобі у голову ніяке пояснення? Чи не напрошується якесь саме по собі?

Вампір якийсь час мовчки на нього споглядав.

— Не подобається мені те, що ти говориш, Ґеральте, — сказав він нарешті. — Не подобається мені те, що ти думаєш. Вважаю я, що це — недоречна думка. До якої ти прийшов поспішно, без того, щоб усе обдумати. Думка, що випливає з упереджень та неприязні.

— А чим же можна було б пояснити…

— Будь чим, — урвав Регіс тоном, якого Ґеральт ніколи у нього не чув. — Будь-чим, тільки не тим. Чи ти, бува, не береш до уваги можливість, що твоя світловолоса протеже просто бреше?

— Ну-ну, дядьку! — крикнула Ангулема, що їхала за ними на мулі на ім’я Драакуль. — Не звинувачуй мене у брехні, якщо довести не можеш!

— Я не твій дядько, дорогенька дитинко.

— А я не твоя дорогенька дитинка, дядьку!

— Ангулемо, — повернувся у сідлі Ґеральт. — Заткнися.

— Як скажеш. — Ангулема миттєво заспокоїлася. — Тобі можна наказувати. Ти мене з ями дістав, вирвав із пазурів пана Фулько. Я тебе слухаюся, ти зараз отаман, у ганзі головний…

— Заткнися, прошу.

Ангулема забурмотіла під ніс, перестала підганяти Драакуля й залишилася позаду, тим більше що Ґеральт і Регіс прискорилися, наздоганяючи Любистка, Кагіра й Мільву, які їхали в авангарді. Їхали вони у бік гір, берегом річки Неві, що звивала камінням і порогами каламутні, жовто-коричневі після останніх дощів