Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

Ґеральт коротко задумався.

— Я намагаюся дістатися до друїдів, які колись стояли в Анґрені, а тепер начебто перебралися у ту околицю. Про те було б неважко довідатися від бортників, яких я ескортував.

— Хтось найняв вас на друїдів? Невже оборонці природи спалили у Вербовій Бабі на одну особу більше, ніж треба?

— Байки, плітки й забобони, що дивні для людини освіченої. Я шукаю у друїдів інформації, а не їхньої крові. Але, пане префекте, скажімо правду: видається мені, що я був аж занадто щирим, аби довести, що не маю я жодної вини.

— Не про вашу вину йдеться. Принаймні не тільки про неї. Хотів би я, щоб у розмові нашій почали домінувати тони взаємної зичливості. Бо ж, що б там не здавалося, метою цієї розмови, між іншим, є врятувати життя тобі й твоїм товаришам.

— Ви викликали, пане префекте, — не відразу відповів Ґеральт, — моє чимале зацікавлення. Між іншим. Я з насправді великою увагою вислухаю пояснення.

— Не сумніваюся. Дійдемо ми до тих пояснень, але поступово. Поетапно. Чи ви, пане відьмаче, колись чули про інститут коронного свідка? Знаєте, хто то такий?

— Знаю. Хтось, хто бажає відкупитися від відповідальності, засипавши товаришів.

— Дуже спрощено, — без усмішки промовив Фулько Артевельде, — втім, типово для нордлінга. Ви часто маскуєте недоліки в освіті саркастичним чи карикатурним спрощенням, які вважаєте за дотеп. Тут, на Стоках, пане відьмаче, діють закони Імперії. Точніше, закони Імперії будуть тут діяти, коли до ноги виб’ють поширене тут безправ’я. Найкращим способом запобігання безправ’ю та бандитизму є ешафот, який ви напевне бачили на ринку. Але інколи придається й інститут коронного свідка.

Він зробив ефектну паузу. Геральт його не переривав.

— Не дуже давно, — продовжив префект, — вдалося нам заманити у засідку шайку молодих злодіїв. Бандити чинили опір і тому загинули…

— Але не всі, вірно, — зухвало здогадався Ґеральт, якого починало трохи нудити усе те красномовство. — Одного взяли живцем. Пообіцяли йому помилування, якщо стане він коронним свідком. Значить, якщо він почне сипати товаришів. А засипав він мене.

— Звідки ж такий висновок? Ви мали якісь контакти із місцевим злочинним світом? Зараз чи раніше?

— Ні. Не мав. Ані зараз, ані раніше. Тому вибачте, пане префекте, але ж уся та афера — або тотальне непорозуміння, або ошуканство. Або спрямована проти мене провокація. У цьому останньому випадку я пропонував би не гаяти часу й перейти до суті справи.

— Думка щодо спрямованої на вас провокації, здається, вас не відпускає, — зауважив префект, хмурячи знівечену шрамом брову. — Чи ж ви, не зважаючи на запевнення, все ж маєте причини боятися закону?

— Ні. Зате я починаю боятися, що боротьба зі злочинністю проводиться тут занадто швидко, оптом і без уваги до подробиць, без ретельного з’ясування — чи винен, чи ні. Але що ж, може, це лише карикатурне спрощення, типове для тупого нордлінга. І нордлінг цей досі не розуміє, яким же чином префект Рідбруна рятує йому життя.

Фулько Артевельде хвильку приглядався до нього у мовчанні. Потім плеснув у долоні.

— Приведіть її, — наказав солдатам.

Ґеральт заспокоївся за кілька вдихів, бо певна думка раптом викликала в нього прискорене серцебиття і посилене виділення адреналіну. За мить йому довелося зробити ще кілька вдихів, навіть довелося йому — небувале діло — виконати схованою під столом долонею Знак. А результату — небувале діло — жодного. Стало йому гаряче. І холодно.

Бо стража увіпхнула до кімнати Цірі.

— Йой, кікайте! — сказала Цірі відразу після того, як її посадовили на стілець і скували позаду, за спинкою того, руки. — Кікайте, кого принесло!

Артевельде виконав короткий жест. Один зі стражників, невисокий хлоп із обличчям не дуже тямущої дитини, відвів руку в неспішному замаху й гепнув Цірі в обличчя так, що аж стілець підскочив.

— Вибачте їй, ваша вельможносте, — сказав стражник, перепрошуючи і на диво лагідно. — Молоде воно, дурне. Легковажне.

— Ангулемо, — повільно й рішуче сказав Артевельде. — Я обіцяв, що вислухаю тебе. Але то значило, що стану я слухати твої відповіді на мої запитання. Твоїх жартиків я чути не бажаю. Будеш за них покарана. Ти зрозуміла?

— Так, дядьку.

Жест. Ляснуло. Стілець підскочив.

— Молоде воно, — буркнув стражник, тручи долоню об стегно. — Легковажне…

Із задертого носа дівчини — Ґеральт уже бачив, що то не Цірі, й не міг надивуватися своїй помилці — потік струмочок крові. Дівчина сильно потягнула носом і хижо усміхнулася.

— Ангулемо, — повторив префект. — Ти мене зрозуміла?

— Так, пане Фулько.

— Хто то такий, Ангулемо?

Дівчина знову потягнула носом, нахилила голову, витріщаючи на Ґеральта великі очі. Горіхові, не зелені. Потім тряхнула розкуйовдженою гривкою світлого, наче солома, волосся, що неслухняними пасмами спадало на брови.

— У житті його не бачила. — Вона облизала кров, яка стікала їй на губу. — Але знаю, хто він такий. Я ж вам про те вже казала, пане Фулько, а тепер ви знаєте, що я не баєри кажу. Він зветься Ґеральтом. Є відьмаком. Якихось десять ден тому перейшов Яругу й чимчикує у бік Туссану. Вірно ж, дядечко біловолосий?

— Молоде воно… Легковажне… — швидко промовив стражник, із деяким непокоєм дивлячись на префекта.

Але Фулько Артевельде тільки скривився і похитав головою.

— Ти й на ешафоті будеш комедію ламати, Ангулемо. Добре, йдемо далі. Із ким, по-твоєму, той відьмак Ґеральт мандрує?

— Я ж також те вам казала! Із шацом на ім’я Любисток, який є трубадуром і возить за собою лютню. Із маланкою, у якої тьмяно-біле волосся, обрізане на потилиці. Імені її не відаю. І з чоловіком одним, без опису, ім’я його також не було назване. Разом їх — четверо.

Ґеральт спер підборіддя на великі пальці, із інтересом дивлячись на дівчину. Ангулема очей не відвела.

— Але ж і очиська у тебе! — сказала. — Очі-дивоочі!

— Далі, далі, Ангулемо, — підігнав її, кривлячись, пан Фулько. — Хто ще належить до тієї відьмацької компанії?

— Ніхто. Я ж казала: четверо їх. Вух у тебе немає, дядьку?

Жест, ляснуло, потекло. Стражник помасажував долоню об стегно, втримавшись від зауважень про легковажність молоді.