Писар Східних Воріт Притулку - Галина Василівна Москалець

― Що ж, як не любов до життя, змусило нас оселитись у Притулку? І що ж, як не любов до смерті, поведе нас до Західних Воріт?..

…Озвалися пташки на знак того, що дощ скінчився. Старий підвівся і відчинив вікно.

― Навіщо ти це робиш? Холодно! ― зіщулився прибулець.

― Ці стіни вже чули нашу мову. Нехай же її послухають дерева і пташки.

― Коли ми підемо? Сьогодні?

― Скоро.

― Скоро ― це завтра?

― Не зовсім. Відпочинь, тобі треба багато сили.

Прибулець поринув у дрімоту. Старі можуть дрімати і навсидячки, і навстоячки, та, коли вони лежать, сон може перемінитись у смерть, і їм уже не побачити світлого сонця. Вони лежатимуть із заплющеними очима, підібгавши коліна, поклавши долоню під щоку, як немовля у лоні матері, в очікуванні нового життя. Так думав Старий, якому випала інша доля: мусив побороти егоїзм старості і вести свого сліпого брата, щоб люди почули його голос. Він уже не пам’ятав, чим скривдив той світ, що відмовився колись від нього, лише почував жаль, що нічого від цього не змінилось, і радість, бо комусь вкаже шлях до Притулку, порятує бодай одне життя.

Мабуть, той світ став дуже малий, якщо людині нема в ньому місця, хоч діється це лише в її душі. Замість того, щоб піднятись угору й розширювати там обшири свідомості, вона повзає по землі. На мить Старого охопило презирство, але він обернувся і побачив свого брата, бідного, нужденного, сліпого, і зрозумів, що так, як любить його, має полюбити той світ. Бо це той світ прийшов до нього, передчасно постарівши від скорботи. І легка усмішка розквітла на сухих устах Старого.

…Антон приніс дощ до кімнатки коло Воріт, бо сам той туди не зміг би потрапити. Так подумав Лі, коли побачив, як Писар іде з повним відром. Можна не завважити, що хтось хоче помити підлогу, але для Лі кожна подія, кожен порух гілки, політ метелика були вартими подиву. Кожен рух потребує зусилля, а кожне зусилля ― свідомості його. Хіба це не диво? Деколи і для Лі світ тьмянів, та з ким це не буває! Але весняний дощ змив пил з його очей І серця. Тепер він подумав: чи довго Антон пробуде ще біля Східних Воріт, чи усвідомить, що Притулок існуватиме без нього, чи зрозуміє Антон, що таке бути Притулком?.. Можна на мить зазирнути у чиюсь душу, не довше. Ця мить минула. Антон увійшов до свого святилища, зник з очей Лі. А той пішов подивитись, як там золоті рибки, чи вітер не кинув до ставочка сухої гілки. У дощ рибки спускалися на дно, ховаючись під камінці. Так робить кожна істота, коли небо стає небезпечним.

Відро з водою було для Антона лише приводом, хоч він міг би прийти сюди просто так. Але Антон інакше не вмів. Він не знав, що таке нічого не нести у руках, а просто йти, не думаючи, де тебе застане ніч. Тому витер стіл, лави, помив підлогу, від чого у кімнаті стало так само мокро, як надворі. А вже потім зняв з полиці Книгу, яка мала у собі ще багато чистих сторінок. Мабуть, треба дописати її до кінця, а це може трапитися швидко, а може розтягнутися на сто років. Він не впізнавав свого почерку, таке ним опанувало відчуження, наче прийшов сюди вперше І ніколи не бачив прибульців, котрі називали власні, вигадані і справжні імена, просто за звичкою, набутою у тому світі, і що ті імена нічого не означають, отже, і Книга. А той, хто до неї записував, робив це намарне.

Однак це було б надто прикро для Писаря Східних Воріт, тому він продовжував дивитися на заповнені сторінки. Антон запам’ятовував не імена, а людей: отой перший, найважчий для нього погляд, у якому зачаївся страх. Мусив би їх хтось попередити, що Писар Східних Воріт пускає всіх не лише до Притулку, а й до свого серця.

Чисті й списані сторінки означали ще й те, чи меншає, чи більшає прибульців, яким стає той світ. Прибульці ― мертві для нього. Він виштовхує їх із себе, хоч вони могли б довести недаремність його існування, врятувати від загибелі. Що більше прибульців, то меншим стає той світ і зростає напруженість у ньому.

Усе це збагне колись чи цей, чи інший Писар Східних Воріт, а зараз у душу Антона заглядають сині очі, в яких більше надії, ніж болю.

«Христинка», ― прочитав Антон і спочатку згадав сніг, який вона принесла із собою, сніг, якого чекали пізніше. Тому ніхто не міг зрозуміти одразу, що означає присутність дитини, що за втіха дивитись, як вона росте, оточена любов’ю і турботою, відповідати на її запитання, перетворити минуле в страшну казку зі щасливим кінцем. А вони дозволили, щоб її забрали, і тепер Христинка втрачена. Жінка, що прийшла по неї, хотіла забрати і пам’ять про дівчинку, через що Христинка стала ніби сном, який забуваєш, подивившись у вікно, ніби сніг, що падає великими клаптями.

Тепер Антон міг би йти до безконечності, тримаючи тендітну дитячу руку в своїй. І тоді він не усвідомлював, наскільки могутньою є покірливість і терплячість слабкої істоти під жорстоким небом занапащеного світу. Це інші приходили сюди з розпачем, а вона ― з надією. Діти вірять, що світ належить їм, проте лише декому вдається не втратити цієї віри. Однак якась часточка віри залишається, упавши на дно свідомості, й слугує нам замість Притулку, і він відпустив ту єдину істоту, яка, можливо, потребувала саме його, бо навіщо вони зустрілись у тому світі, де світив ліхтар, схожий на місяць? І хоч би що він тепер робив, йому не вдасться наздогнати ту мить, коли сама доля поклала холодні пальчики в долоню. Ніколи ― слово, схоже на смерть. А на що схожий час, який втікає від тебе?..

Річко, повернися назад, Поверни мені мій човник, ― наспівував колись Лі, тримаючи малого Антона на колінах. Мій човник не простий, а золотий…

Антон тоді справді вірив, що річка може повернути назад, як вірив зараз у золоті двері, які може повернути сон.

Він погладив пальцем написане ім’я, не пам’ятаючи, чи то він написав його, чи сама Книга. Бо книги самі себе пишуть, казав Лі, і тільки ці книги справжні, а не ті, що написані людьми. І, мабуть, то була