Українська література » Фентезі » Таємничий лицар - Джордж Мартін

Таємничий лицар - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Таємничий лицар - Джордж Мартін
Останнього разу, коли я тут проїздив, брали по два шаги, а за коней — по шість.

— А мені що? Домовляйтеся з Недом. Якщо хочете ночувати, то нема де. Пан Шевний і пан Костян привели ціле військо, і корчма аж тріщить.

— А пан Пик теж тут? — «Він убив зброєносця пана Арлана.» — З ним іще були пан Глушняк та Ян Скрипаль.

— Нед повіз їх останнім перевозом. — Вона зміряла Дунка згори донизу. — Ви з їхнього товариства, чи що?

— На дорозі перестріли, та й усе.

З вікон заїзду пливли пахощі, від яких Дункові потекла слина.

— От якби нам шматок того, що в вас там смажиться. Якщо воно не надто дороге.

— То вепр, — відказала жінка, — добре перчений, з цибулею і грибами. Подається з ріпою.

— Та нам би двом по шматку від вепра, хай навіть без ріпи, і по кухлю вашого доброго темного пива. Яку ціну візьмете? А якби ще й переночувати десь у стайні на підлозі…

Прикра помилка.

— Стайні є стайні, вони для коней! Ви таки здоровенний кінь, хто б казав, але двоногий.

Вона замахнулася на нього мітлою, відганяючи геть.

— Ото ще маю тут годувати усе Семицарство! Вепр смажиться для постояльців. І пиво для них. Я не дозволю, аби про мене зацні пани казали, що я м’яса та пива вдосталь подати не вмію. Онде у озері повно риби, а коло пнів знайдете собі таких самих жевжиків. Вони кажуть, що заплотні лицарі, як хто їм вірить.

Жінка ясно дала зрозуміти, що кого-кого, а її вони не надурять.

— Шукайте в них, що попоїсти, а мені діла нема. Тепер ідіть геть, маю роботу.

Двері зачинилися з гучним брязкотом, і Дунк навіть не встиг спитати, де шукати згадані пні. Він знайшов Яйка на кінській напувальниці. Той мочив ноги у воді та обвівав себе крислатим брилем.

— Там у них порося смажать, га, пане? Пахне свининою.

— Вепра, — похмуро відповів Дунк, — та кому треба той вепр, коли є така добра солонина?

Яйк скривився.

— Можна мені на вечерю з’їсти свої чоботи, пане? А нові я пошию з тієї солонини, вона-бо твердіша.

— Не можна, — відповів Дунк, силуючись не сміятися. — Ще одне слово, і вечерятимеш стусанами. Вийми ноги з колоди.

Він знайшов на мулі свого шолома і кинув його попід рукою Яйкові.

— Візьми води з колодязя та розмочи солонину.

Солону яловичину мочили, аби не зламати зуби. Краще за все — у пиві, але й вода сяк-так годилася.

— Тільки з колоди не бери. Не хочу куштувати твої ноги.

— Від моїх ніг, пане, вона точно гірше не стане, — відповів Яйк, ворушачи пальцями.

Але зробив, як йому наказали.

IV

Заплотні лицарі знайшлися без надмірного клопоту. Яйк помітив блимання вогнища у лісі, яким заріс берег озера, і вони рушили туди, ведучи за собою тварин. Малий тяг Дункового шолома під пахвою, розхлюпуючи воду на кожному кроці. Від сонця тим часом залишився самий лише червоний спогад на заході. Скоро дерева скінчилися, і вони опинилися на галявині, яка мала колись бути гайком оберіг-дерев. Зараз тільки коло білих пеньків та плетіння блідих, мов кістка, коренів позначали те місце, де за часів дітей лісу, колишніх хазяїв Вестеросу, росли дерева. Серед пнів сиділи біля вогню двоє людей, передаючи один одному міха з вином. Їхні коні щипали траву поза колом, а зброя та обладунки були складені у справні купи. Ще один юнак, набагато молодший за них, сидів окремо, притулившись до великого каштана.

— Вітаю, панове лицарі! — гукнув Дунк здалеку приязним голосом. Нерозумно-бо застигати озброєних людей зненацька. — Я лицар Дункан Високий, а оце мій зброєносець Яйк. Чи не дозволите підсісти до вашого багаття?

Кремезний чолов’яга середніх літ підвівся привітатися. Одяг на ньому колись був пишний, але злахмітився; яскраво-руді бурці облямовували обличчя.

— І вам вітання, пане Дункане. А ви й справді високий… ясна річ, сідайте, ми вам раді, та й хлопцеві теж. Кажете, його звуть Яйк? Що це за ім’я таке, перепрошую?

— Коротке, пане.

Яйк не став повідомляти незнайомим воякам, що його довге ім’я — Аегон Таргарієн.

— Справді коротке. А де твоє волосся?

«Волосяна шашіль» — подумав собі Дунк. — «Скажи, що це волосяна шашіль, хлопче.» Така оповідка була найбезпечніша, хоча інколи Яйкові спадала на думку всяка дитяча дурість.

— Зголив, пане. Відрощу знову, коли вислужу лицарські остроги.

— Шляхетна обітниця. Мене звати Кайл, на прізвисько Кіт з Мрячної Пустки. Під отим каштаном сидить пан Глендон, м-м-м, Пал. А тут у нас ще один добрий лицар, пан Майнард Бросквин.

Яйк нашорошив вуха.

— Бросквин… чи ви, бува, не родич князеві Візерису Бросквину, пане?

— Хоч і віддалений, але родич, — зізнався пан Майнард, високий, сухий, трохи зігнутий чоловік з довгим прямим солом’яним волоссям, — та сумніваюся, що їхня вельможність стануть зі мною родичатися. Можна сказати, він із солодких Бросквинів, а я з кислих.

Бросквинова кирея була вифарбувана у колір його імені, хоча поганенько, та й краї сильно потерлися. На плечі її скріплювала застібка з місячним каменем завбільшки з куряче яйце. Решту його одягу складала мишаста дерга та плямиста бура шкіра.

— В нас є солона яловичина, — мовив Дунк.

— Пан Майнард має торбу яблук, — відповів на це Кайл-Кіт. — А в мене є солоні яйця і цибуля. Разом ми влаштуємо справжній бенкет. Прошу сідати, пане. Тут гарний вибір пеньків на всякий смак. Якщо не помиляюся, нам тут сидіти до пізнього ранку. Перевіз є тільки один, і усіх відразу він не забере. Першими поїдуть вельможні пани з почтом.

— Допоможи з конями, — наказав Дунк Яйкові.

Удвох вони швидко розсідлали Грома, Крапельку та Маестра. Тільки після того, як тварини були погодовані, напоєні й стриножені на ніч, Дунк прийняв міх з вином, що йому запропонував пан Майнард.

— Вино кисле, та все ж краще, ніж ніякого, — мовив Кайл-Кіт. — Ліпшого збору скуштуємо у Білостін’ї. Кажуть, в пана Маслоплава — кращі вина на північ від Вертограду. Колись він був Правицею Короля, як і батько його батька. А ще він побожний і дуже багатий.

— Його багатство тече з корів, — додав Майнард Бросквин. — Мав би узяти собі за герба розбухле вим’я. В

Відгуки про книгу Таємничий лицар - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: