Наодинці з задзеркаллям - Христина Ополонська

– А як же цукерково-букетний період?

Адріана моє запитання ніскілечки не спантеличило. Навпаки. Поставивши баночку з маззю на комод він вмостився в ліжку під моєю ковдрою та міцно мене обійняв.

– Ми все встигнемо, – тихо прошепотів він мені. – Обіцяю тобі, красуне моя. Я дуже сильно тебе кохаю. Відтоді, як ти мене збила я точно знав, що саме ти маєш стати моєю дружиною. Та попереджаю, більше не смій ніколи нікого підвозити та їхати з ним додому. У тебе зовсім інстинкт самозбереження відсутній! А якщо б я виявився маніяком. Не важливо, якщо  тобі хтось сказав, що він друг твого знайомого та сів до тебе в машину. Ти і так мене сьогодні налякала. Коли я прокинувся в квартирі сам і не знайшов тебе, то відразу подумав, що ти повернулася додому самостійно. Та коли прийшов Томас і зателефонував тобі – ми знайшли твою сумочку з мобільним телефоном у квартирі. Десь відразу після цього з’явилися мої шукачі – блакитні метелики. Здається, ти їм сподобалась. Вони результат одного мого експерименту. Це мої помічники у задзеркаллі. Я облаштував там свою приховану лабораторію. Ніхто з чужих не має туди доступу. Схоже рунне дзеркало прийняло тебе  за алхіміка, та коли зрозуміло свою помилку – зачинило прохід, залишивши тебе в задзеркаллі.

Слухала його, і слухала… Цікавий чоловік мені попався. Треба брати собі! Хороші мужики на дорозі не валяються. Якщо їх тільки не збивають машиною…

– І коли ти плануєш на мені одружитися? – позіхаючи крізь сон запитала я.

У відповідь мені посміхнулися і поцілували у скроню.

– Скоро, моя принцесо, дуже скоро, – обіймаючи, та злегка погладжуючи одне з моїх пухнастих вушок, прошепотів Адріан. – Як тільки витягну з однієї дупи двох зарозумілих та впертих шукачів пригод. А тепер… спи.

Кінець