Елізіум - Наталя Чибісова
— А ви не хотіли тут опинитися? — Ні сіло ні впало спитав він, неначе від осяяння.
— Мріяла. А ще більше мріяла скуштувати того болю, який збираєтесь подарувати мені.
— Але тоді, виходить, щось не так, — він був приголомшений. — Якщо Магістр має слушність й ви настільки сильні, наскільки він думає, то чому ви тут, чому терпите все це?
— Ось бачите, ви й проговорилися, — тріумфувала Ліза.
Перебуваючи у захваті від свого відкриття, слідчий не звернув на її слова жодної уваги.
— Чому ви сидите тут, навпроти мене, і спокійно чекаєте, поки виконають вирок? Адже не хочете, щоб це трапилося? Що ви тут робите? — він ніби намагався своїми запитаннями пробити стіну.
— Отже, ваш Магістр помиляється. Або не маю тієї сили, яку мені приписує, і тоді не є небезпечною для людства, або мої здібності потенційні. Але в такому разі ця потенція має цікавити протилежну сторону. Чому ж вони так легко віддали мене вам і чекають, поки знищите мене?
Ось вона, майже співпраця, це їх так захопило, що вже наче й не були суперниками. Слідчий нарешті усвідомив це.
— У кожному разі, навіть якщо небезпека, яку ви несете, є незначною і потенційною, вироку це не скасовує. Тоді ви просто один із рядових, яких ці стіни бачили чимало. Чому ми повинні зберігати вам життя, якщо не пощадили інших?
Ліза відчула втому:
— Не знаю відповідей на ці запитання, узагалі нічого не знаю. Залишімо все на своїх місцях. Зупинімося на тому, що я небезпечна, і поки мої здібності не проявилися, мусите мене зупинити.
Слідчого здивувало, наскільки спокійно говорить вона про власну смерть. Ні, недарма працює тут Ерік. У своєму звіті він підкреслить це. А зараз утомився й хоче додому. Слідчий устав, зібрав зі столу речі й потис Лізі руку.
Увечері комендант покликав її до себе. Вона зрозуміла значення цього жесту. Пол хотів по-людськи попрощатися. Як Пол. Завтра буде паном комендантом, офіцером, який виконує свої обов’язки. Ліза прийняла це. Лізі — Лізине, а кесареві — кесареве. Завтра буде день кесаря. А сьогодні Лізин вечір.
Вони почали з шахової партії, і Ліза знову виграла. Пол запитав, хто навчив її грати в шахи, й Ліза відповіла, що батько.
— Знаю про вас украй мало. Лізо, чому ви мені так подобаєтеся? Який він, ваш батько? Не уявляю, що відчуває нині?
— А вам уперше спало на думку спитати про це?
Пол відповів:
— Так.
— Попередні в’язні теж мали батьків. Про них не думали? Мій батько не знає нічого. Він зараз далеко. Щодня благаю небо, аби не довідався. До речі, він би вам сподобався. Батько викладає історію в університеті. Познайомтеся з ним, коли повернеться, адже маєте не так багато друзів. Тільки не обмовтеся про те, що трапилося зі мною.
— А мати?
Ліза розгублено всміхнулася.
— Майже не пам’ятаю її. Батько забрав мене. Тепер живе власним життям. Удруге взяла шлюб, щоправда, дітей не має, тільки пасинків. Усе одно не любила мене. Вона й не хоче нас бачити. Але я, правду сказати, теж не сумую за нею. Мені було добре з батьком. А їй я була чужою. Може, вона мене навіть боялася. Мріяла про зовсім іншу дитину. Мабуть, її теперішні діти влаштовують її більше. Її тягло до мого батька, в ньому вона бачила все, чого їй бракувало. Подеколи люди не знають, чого прагнуть насправді. Можливо, природа все так влаштувала.
— Хотів би мати таку дочку, як ви, — сказав він раптом й затнувся.
— Нащо? Ви ж чи не найліпше бачите, що з такими трапляється. Ви просто втомилися, Поле, потребуєте відпочинку, мусите забути про все. Поїдьте на море. До речі, дізнайтеся, де мій тато, там познайомитеся, хоча тоді вам буде важко забути про мене. Їдьте кудись інде. Візьміть із собою Магду. Або просто відпочиньте.
— Не хочу вас забувати, Лізо.
— Тоді мучтеся, — посміхнулась вона.
— Лізо, що насправді відбулося між вами й Еріком тієї ночі? Чому він так швидко закінчив свою роботу? Чому так спішно поїхав?
Ліза насторожилася. Комендантові могли наказати поставити їй це питання. Але останнім часом відчуття настільки загострилися, що обдурити її було майже неможливо. Відчувала в його питанні звичайну людську цікавість і жодного подвійного дна.
— Уявлення не маю. Виконав свою роботу. Може, втомився. Ми всі заморилися, Поле. Навіть я. Потребуємо відпочинку. Мені найпростіше. Нічого такого тієї ночі не було. Прийшла до нього, бо відчула страх. Хотіла, щоб хтось був поряд. А відтак у мене пішла носом кров. От і все.
— Дякую. Мене б діймала цікавість, а він би ніколи не зізнався. Але чому він не залишився з вами, адже ще потребуватимете його підтримки?
— Може, йому забракло сил. До того ж він обіцяв приїхати насамкінець. Йому дозволять бути присутнім?
Пол відповів:
— Ні. Напевно. Але хто знає? Та краще не тіште себе марними надіями. Такого ще ніколи не траплялося. Навіть я не маю дозволу.
Ліза всміхнулася:
— Я й не хочу, щоб йому дозволили. Чесно. Ви мене розумієте, Поле?
— Якщо отримає дозвіл, не зможу його зупинити.
— Погано, попросила його, не подумавши. Мені буде важко бачити його.
Ліза відчувала, що комендантові кортить спитати про її ставлення до Еріка, але він не наважується. Пол перейшов на інше.
— Вам дуже страшно?
Ліза задумалася:
— Тепер, певно, ні. Поле, як це буде?