Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Звісно чому. Усякій дрібній погані, як от лісовикам чи водяникам, не за рангом втручатися в справи людей. Ви можете дощ наворожити або посуху наслати. А між людьми інтриги плести — на це вам зась.

— Ніяк не збагну, про що це ти. Я в людські справи зроду не втручалася, — заперечила Лісовиця.

— Ох ти, шишко гнила. Надумала мені брехати? Скажи, з якої такої радості ти королівському щеняті віддала заговорений скарб? Що він тобі дав натомість?

«А це вже не твого розуму справа», — подумала лісова бабуся, а вголос сказала:

— Таж він мене по всьому лісі, наче кінь, возив, за те й плату одержав.

— Ох, брешеш. Чи не занадто велика плата? — уїдливо запитала відьма.

— Якраз. Це у вашому відьмацькому племені заведено на душі людські полювати.

А нам, лісовикам, і на крижах повозитися — радість.

— Ну, дивися. Коли ти надумала мене навколо пальця обкрутити й сама принца до рук прибрати, тоді гляди, — пригрозила відьма.

— Куди мені з тобою змагатися! Сама подумай, хіба в мене вийшло б виманити душу в парубійка, коли це навіть тобі виявилося не під силу.

Дотеп Лісовиці боляче зачепив Віщунку. Не вистачало іще, щоб уся погань в окрузі плітку вал а про її невдачу! У відьмі з новою силою сколихнулася злість на королівського нащадка. Так, з його милості всі вирішать, що вона зовсім втратила силу.

— Ну, ну. Ти думай, з ким говориш, — вона сердито осадила Лісовицю. — Я все-таки відьма з діда-прадіда, а не лісовичиха яка. Думаєш, я не впоралася б із хлопчиськом? Я й не те можу. Просто я не сильно й намагалася роздобути його душу, — збрехала Віщунка.

— І я про це кажу. Куди мені з тобою змагатися, — з удаваною покорою вклонилася Лісовиця.

— Що правда, то правда, — зарозуміло вимовила Віщунка. — А тепер, якщо не хочеш нажити собі ворога, жваво розповідай, у чому секрет скарбу і як його відшукати.

— Чому ж не розповісти? Скарб може відшукати тільки той, у кого є чарівна монета, — сказала Лісовиця.

Відьма криво посміхнулася. Справа виявлялася куди простішою, ніж вона уявляла. Одного разу вона зуміла поцупити в хлопчиська гаманець. Чому б не повторити цей трюк іще раз? Віщунка уже міркувала, як спритніше потягти зачаровану монету, коли Лісовиця, ніби відповідаючи на її думки, сказала:

— Ми, лісовики, уміємо ховати скарби. Щоб на скарб який розбійник не поласився, ми навмисно монету заговорюємо. Її не можна вкрасти чи відняти. Тож не ображайся, коли що не так.

Із цими словами вона знову перетворилася на сухий корч. Віщунка спалахнула, зрозумівши, що над нею посміялися, але що користі говорити з порохнявим пеньком? Відьму побили її власного зброєю, хитрістю.

При думці, що ненависний хлопчисько може відкупитися від Зоряного лицаря, Віщунці стало не по собі. Він наче був заговорений і завжди дуже спритно виходив переможцем. Але цього разу в хлопчиська цей номер не пройде. Відьма вирішила бути хитрішого за хитрого, але не допустити, щоби Гліб вийшов сухим із води.

І знову ніч вступила у свої права. Дрімота огорнула вулиці. Сновидіння витали над містом. Їм було однаково просторо й у розкішних спальнях, і в убогих комірках. Вони могли подарувати солодку казку бідному й вишкіритися моторошним кошмаром у палатах багатія. Сни не купити за гроші. Норовисті, вони ткали незбагненні візерунки, переплітаючи реальність і фантазію. Сновидіння розлетілися по кімнатах палацу, і лише від однієї спальні вони злякано сахалися, облітаючи її.

Гліб лежав без сну й дивився на гру світла й тіні на стелі. Він не сумнівався, що Зоряний лицар з’явиться за боргом, і не думав, що очікування може бути таким стомливим.

Цілий день принц бадьорився, але варто було йому залишитися на самоті, як страхи повилазили зі схованок свідомості й оточили його, стискаючи коло. Гліб лежав під пуховою ковдрою, одягнений, і все-таки йому було нестерпно холодно. Час від часу юнак засовував руку в кишеню, аби переконатися, що чарівна монета на місці. Це ненадовго заспокоювало його. Та все ж він сумнівався, чи правильно вчинив, обмінявши оберіг на зачарований скарб. Можливо, йому було б спокійніше, якби подарований Марикою амулет висів зараз у нього на грудях.

Гліб був упевнений, що Зоряний лицар прийде тільки після свого осяйного господаря, але Місяць не поспішав з’являтися на небі. Він лише на мить визирнув із-за розпатланої хмари й знову соромливо сховав обличчя. Місяць, як примхлива дитина, дражнив Гліба. Кожна хвилина очікування все глибше занурювала його в страх перед прийдешнім.

Годинник пробив північ. Мить магії настала. Гліб напружено вдивлявся у вікно. Хвилина текла за хвилиною, а лицар так і не з’явився. Гліб зрозумів, що його мучитель обрав іншу ніч, але це зовсім не тішило його. Жити в постійній напрузі було більшою мукою, ніж покінчити з усім цим раз і назавжди.

Поступово Гліб став дихати рівніше,