Коли впаде темрява - Стівен Кінг

— Не будь таким впертим, хлопче, — промовив Велан. — Живи сам і дозволь жити іншим, о’кей?

— Дозволь і нам вмочити дзьоби, — повторив Берковіц, і Сіфкіц тут же згадав, звідки ця фраза, він же читав «Хрещеного батька» і фільм бачив. А чи знають ці роботяги якісь слова і сленгові фрази, яких нема в його власному словнику? Сумнівно. — «Дозволь нам зберегти власну гідність, хлопче. Чи ти гадаєш, ми можемо ходити на таку роботу, щоб там малювати картини, як ти?» — Він розсміявся. — О’кей, добре. Якби я намалював кота, я мусив би написати внизу КІТ, щоби люди знали, що воно за таке.

— Ти вбив Карлоса, — промовив Велан, і, якби в його голосі прозвучало звинувачення, гадав Сіфкіц, він напевне знову запав би в гнів. Але там чулася лише печаль. — Ми йому казали: «Тримайся, друже, скоро полегшає», але він не був сильним. Він ніколи, розумієш, ніколи не міг заглядати наперед. Він втратив усяку надію. — Велан замовк, подивився на темне небо. Неподалік неритмічно бурчав двигун «доджа» Фреді. — Та, по правді, ніколи її, щоб аж такої, й не мав. Деякі люди, от вони просто такі й є, ну, ти розумієш.

Сіфкіц обернувся до Берковіца.

— Давайте скажемо відверто. Що ви хочете…

— Тільки щоб ти не вбивав роботу, — відповів Берковіц. — Це єдине, чого ми хочемо. Нехай робота помре сама.

Сіфкіц зрозумів, що, можливо, міг би забезпечити цьому чоловіку те, чого він просить. Це навіть зробити неважко. Дехто, якщо вже з’їв один хрусткий пончик «Кріспі Крім», уже не зупиниться, поки не знищить всю коробку. Якби він належав до такого типу людей, отут-то вони мали б серйозну проблему… але він був іншим.

— О’кей, — сказав він. — Чому б нам не спробувати? — І тут йому спало на думку. — Як гадаєте, я можу отримати такого ж картуза від компанії? — показав він на той, що сидів на голові в Берковіца.

Берковіц усміхнувся. Посмішка ледь торкнулася його губ, але вона була справжнішою за той сміх, коли він казав, що мусив би підписувати намальованого ним кота.

— Це можна влаштувати.

Сіфкіц гадав, що тут він простягне йому руку, але Берковіц не простягнув. Він тільки зміряв його наостанок оцінюючим поглядом з-під козирка свого картуза і рушив до кабіни їхнього фургона. Решта двоє рушили за ним.

— Скільки мине часу, допоки я не почну вважати, що нічого цього не траплялося? — спитав Сіфкіц. — Вирішу, що я сам розібрав велотренажер, бо… ну, не знаю… скажімо, мені просто набридло?

Берковіц затримався, взявшись за ручку дверцят машини, й озирнувся.

— А скільки тобі треба? — спитав він.

— Я не знаю, — сказав Сіфкіц. — Ох, а тут же так гарно, еге ж?

— Тут завжди так було, — сказав Берковіц. — Ми завжди підтримуємо тут порядок.

У його голосі прозвучали захисні нотки, які Сіфкіц вирішив проігнорувати. Йому стало зрозуміло, що навіть фіктивне породження чиєїсь уяви може мати власну гідність.

Кілька секунд вони так і стояли посеред дороги, яку Сіфкіц пізніше став називати Великий Транс-Канадійський Загублений Шлях, доволі пишна назва для безіменної лісової просіки, але ж і красива. Вони помовчали. Десь знову заквилив пугач.

— Надворі чи в приміщенні, нам нема різниці, — сказав Берковіц. Відтак відчинив дверцята і одним стрибком опинився за кермом.

— Бережи себе, — сказав Фреді.

— Але не дуже цим переймайся, — додав Велан.

Сіфкіц стояв і дивився, як фургон майстерно розвернувся в три порухи на вузькій дорозі і поїхав туди, звідки прибув. Отвір зник, але Сіфкіца це не злякало. Він гадав, що, коли надійде час, жодних проблем з поверненням він не матиме. Берковіц не зробив навіть спроби обминути «Рейлі», а проїхав просто по велосипеду, завершуючи роботу, що вже була закінчена. Затихли зойки і дзенькіт потрощених колесами фургону шпиць. Блимнули задні вогні й зникли за поворотом. Сіфкіц ще якийсь час чув звук двигуна, але і той невдовзі згас.

Він присів на дорозі, потім ліг на спину, акуратно поклавши собі на груди побиту ліву руку. Зірок на небі не було. Він дуже втомився. Краще не засинати, порадив він сам собі, щось може вийти з лісу — можливо, ведмідь — і зжерти тебе. А тоді він таки заснув.

Прокинувся він на цементній підлозі в алькові. Деталі розібраного велотренажера, вже без болтів і гайок, валялися навкруг нього. На ящику з-під помаранчів будильник Брукстон показував 20:43. Очевидно, хтось із них вимкнув дзвінок.

Я сам розібрав цю машину, подумав він. Це моя історія, і якщо я буду її триматися, то й сам невдовзі у це повірю.

Він видерся по сходах у хол будинку і зрозумів, що голодний. Подумав, чи не сходити йому до «Дангена», з’їсти там шмат яблучного пирога. Яблучний пиріг не найшкідливіша у світі їжа, чи не так? А коли дістався туди, вирішив, що з’їсть пиріг з морозивом.

— Чорти мене забирай, — сказав він офіціантці. — Хіба ми не живемо лише раз?

— Авжеж, — відповіла вона. — Хоча індуси вважають інакше, але тут — усе до ваших послуг.

Через два місяці Сіфкіцу доставили пакунок. Пакунок чекав на нього в холі будинку, коли він повернувся після обіду зі своїм агентом (Сіфкіц їв рибу і парові овочі, але на десерт замовив крем-брюле). На пакеті не було ані поштових марок, ні печаток кур’єрських служб «Федерал Експрес» чи «Ерборн Експрес». Тільки його ім’я, написане кострубатими друкованими літерами, — РІЧАРД СІФКІЦ. Чоловік, який мусив би підписати власноруч намальоване зображення кота словом КІТ, подумав він, але не уявляв, чому саме так подумав. Він виніс пакунок нагору, взяв з робочого столу ніж «Екзакто» й розпечатав його. Всередині, під товстим шаром м’якого паперу, лежав новенький фірмовий картуз із пластиковим ремінцем-регулятором ззаду. Лейбл всередині картуза повідомляв: made in Bangladesh. Над козирком темно-червоним кольором, від якого в голові спливла думка про артеріальну кров, було надруковано одне слово — ЛІПІД.

— Що це? — спитав він у порожньої студії, повертаючи картуза так і сяк у руках. — Це ж якийсь компонент крові?

Він поміряв картуз. Спешу той здався замалим, але після того, як він налаштував задній ремінець, картуз став саме впору. Він подивився в дзеркало у спальні, і вигляд йому не вельми сподобався. Він зняв картуз, зігнув дугою козирок і знову надяг картуза на голову. Тепер було майже гарно. Ще краще він виглядатиме, коли скине з себе формальну обідню одежу й надягне заляпані