Міфи, що мешкають поруч - Сергій Бобрицький
– Ну, Парамон. Тепер все інакше буде. – Перебільшено бадьорим тоном почав я.
– Якби ти мене не побачив тоді…, – проковтнув дух будинку і продовжив, – я ж вже збирався піти зовсім. З'явитися перед чертогом Велеса, як невдалий сторож будинку, що мав померти першим, землю їсти, але не пустити ворога на поріг!
Самотня сльозинка ковзнула по старечій щоці. А я… Мене самого неабияк пробрало. Навіть у неактивному режимі Очей я міг тепер бачити відлуння сильних емоцій. Тим більше від тих, хто не міг їх від мене ховати. Або не хотів.
– Зараз все інакше, друже, – почав я, поборовши спазм у горлі й поклавши руку на плече маленького духу, – як мінімум, Очей Роду у твоїх попередніх Господарів не було. І ми з тобою маємо прямий зв'язок, тож можемо тримати один одного в курсі всього, що відбувається і прикривати один одному спини, чи не так?
– Мабуть, правий ти, Хазяїне, – пробурмотів дух, опустивши голову, – вибач старого, зовсім розкис. Тепер все інакше буде!
І цього разу, коли домовик підняв на мене погляд, я бачив лише рішучість і непохитну віру, від якої мені стало трохи ніяково...
