Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Тріснули постріли. Розпечений вогняний шворінь роздер мозок, змів за одну мить сонце, Дніпро і синю далину. Тільки гучні акорди мелодії, що прозвучали урочисто в високості, розкотилися в небуття… згасли…

А Оленка прямувала на схід. Її підхопив воєнний вихор, покотив по фронтових шляхах. Під Харковом вона потрапила в оточення. В обозі пошарпаного полку на світанку вона разом з групою санітарів та лікарів пробиралась до своїх. У вибалку їх накрили літаки. Засвистіли кулі, гримнули вибухи бомб.

Оленка схопилася з підводи, тримаючись за живіт, кинулася в канаву. Важко дихаючи, припала до землі, заплющила знеможено очі. Біля вуха почувся голос старої санітарки:

— Понесло тебе в такому стані… Куди? Родиш отут, в ямі… Що ми робитимемо?..

Недалеко впала бомба. Хмара землі і вогню ринула навколо. Оленку оглушило, притиснуло до землі. Дитина в животі сильно застукала ніжками, неймовірний біль пронизав тіло Оленки. Вона закричала, але гуркіт вибухів заглушив її крик. Вона вужем закрутилася серед пилюки, шаленіючи від муки. Санітарка кинулася до неї, розгорнула одежу.

— Тужся! Тужся, бідненька ти моя! — кричала вона.

Оленка дивилася в захмарену височінь, де кружляли, метаючи смерть на землю, ворожі літаки, і не почувала страху. Їй було байдуже! Смерть так смерть! Нема нічого — ні світу, ні минулого, ні майбутнього! Є тільки хаос, мука і безкінечне чекання!.. Скоріше б! Скоріше!..

В нелюдській судорозі її тіло викинуло з себе нове життя. Біль покотився десь в глибину свідомості, на мить залишив Оленку. Санітарка хутко вовтузилася біля її ніг, замотувала щось червоне в пелюшки, які вона вийняла з вузла молодої матері.

— Дочка! — закричала вона, пересилюючи гуркіт бомб. — Як назвеш?..

— Оксана, — прошепотіла Оленка, всміхаючись замурзаним, змученим личком. — Оксана Горенко…

— Гарне ім’я, — похвалила санітарка. А батько де? Батько знає?..

Оленка похитала головою. Простягла руки, щоб взяти згорток.

— Чого вона мовчить? — запитала злякано.

Санітарка хотіла щось відповісти. Та зненацька прямо на них покотився вихор. Розкрилася вогняна безодня, підняла Оленку в повітря, гримнула об землю. Літаки з ревом пройшли низько над вибалком, зникли за горбом. Наступила страшна, моторошна тиша. А в тій тиші, над димуючим полем, над трупами і пошматованими підводами, пролунав пронизливий дитячий крик…

Над кручею, недалеко від села, на тому місці, де розстріляли бійця, з’явилась могилка. Хтось обклав її дерном, поставив стовпчик. А кожного ранку на могилі лежали живі квіти. Прийшли холоди. Наступила глибока осінь, задощило. Потім вдарили морози. Зашерхли калюжі на дорогах. А на могилі незмінно з’являлися осінні айстри, а пізніше — пучок жовтого колосся пшениці.

І покотилася чутка між народом. її передавали з вуст в уста, від хати до хати, від села до села…

Говорили, що мертвий боєць оживає вночі. Як тільки зайде сонце і сутінки впадуть над дніпровською долиною, розкривається могила і з неї підводиться вбитий. Не видно його обличчя, тільки ясним вогнем палають на грудях рани. Він піднімає руку, і в просторі чується грізна мелодія… і на той заклик казковими тінями сходяться з різних боків озброєні люди. А мертвий боєць стає на чолі дивної колони і веде їх в нічну пітьму. Вони йдуть нестримною, грізною ходою… як доля народу, як помста за страшну наругу над рідним краєм, як вість того, що народ не скорився ворожій навалі… А на обрії, там, де вони проходять, вибухають ешелони, горять казарми німецьких вояків, виростає могутній привид грядущої перемоги…

Юнак замовк. Відійшов до вікна, довго мовчазно дивився в пітьму, де все ще завивав ураган. Я не стримався, тихо запитав:

— Невже… все… Невже на цьому закінчилось?

Юнак здивовано поглянув на мене, і ясна посмішка осяяла його обличчя.

— Закінчилось? — перепитав він. — Навпаки. Тільки почалося…

— А як же… розстріл Миколи? Як Олена? Хіба бувають чудеса?..

— Чудес не буває, — тихо мовив юнак. — Та все ж таки, я сказав правду… Те, що я вам розповів, — лише початок. Хіба можуть загинути такі люди?

— Але звідки ви знаєте про це? Хто ви?..

— Невже не догадались? — усміхнувся юнак. — Я Юрко.

— Юрко? Малий партизан?

— Ну, тепер вже не малий. Тридцять перший рік стукнув…

Я уважно подивився на нього. Справді, він вже далеко не юнак. На чолі залягли дрібні зморшки, між бровами глибокі риси важких дум. І тільки очі — ясні і відкриті — створюють враження молодості.

— Так говоріть же, хутчій. Я не можу отямитися… Що було далі…

Юрко, вагаючись, поглянув на мене, потім рішуче похитав головою.

— Ні! Розповідь ще довга, не менше на півдня. Лягайте, спочиньте, а зранку — будь ласка…

Я згодився з ним. Лежав на декораціях, дивився в пітьму, слухав пісню бурану і думав. Думав не про свої негоди і біди. Я любив любов’ю Миколи, палав святим почуттям Оленки, горів на душевному вогні діда Василя. Чужі недавно долі входили в мою плоть і кров, і я з тривогою і хвилюванням, як і самі герої розповіді, готувався до їхньої трагічної і прекрасної дороги по бурхливому плину великого життя.

Здано на виробництво 16/ХІ 1962 р.

Підписано до друку 9/III 1963 р.

Формат 70×90¹/32. 11 ½ фіз. — друк. арк.

12,77 ум. — друк,