Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Невже він більше не почує ніжного слова Оленки, не побачить рідного обличчя матері… Невже йому не судилось почути перед смертю дружнього слова? Він не хоче нести в морок могили жорстокий розпач, неймовірний біль душі…

Пітьма мовчала. Тільки десь оддалік гриміли металом дороги. Микола знав — то по рідній землі, мов по грудях матері, котяться ворожі машини.

Земля принишкла. Вона ніби з острахом прислухалася, як відлунюють у просторі невмолимі кроки фашистських солдат.

І Дніпро причаївся в своїй долині, огорнувся димом згарищ, щоб не бачити ганьби дітей своїх. Хвиля його змовкла, вода прослалася через Україну, мов чорна траурна стрічка.

На сході, за придніпрянськими лісами, гримотіло, спалахував обрій. Там десь був фронт. Він все далі котився в глиб країни.

А може, то тільки здається? Може, то фарби його хворобливої уяви малюють на полотнищі ночі картини жаху і смерті?

Микола простягнув руки вперед: наснажений тою облудливою думкою, хапаючись за бур’яни, повз ще кілька кроків. Під долоні попало щось тверде. Він обмацав ту річ. Гвинтівка. Тепер вона вже не буде стріляти в ворогів. Господар спить вічним сном…

Та не лише для смерті годиться зброя. Допоможи мені ще раз звестися на ноги.

Микола задубілими руками охопив приклад вперся дулом в землю. Зціпивши зуби, напружився, став на коліна. Потім, похитавшись якусь хвилю, звівся на ноги.

Він стояв на дніпровській кручі, над заваленими, задимленими окопами. В сутінках ночі бовваніли покорчені силуети гармат і машин, між бур’янами лежали пошматовані, понівечені трупи своїх і ворожих солдат.

Ні, ні! Це не приснилось йому. Сплюндрована земля, спалені села і поля — не кошмар! Важке гримотіння фашистських танків не марення! Трупи його товаришів не привиділися йому!

Микола відкинув гвинтівку геть, затряс кулаками, мов погрожуючи комусь невидимому. В його очах відбилися заграви далекого фронту. Він дивився на ті згасаючі огні, дивився гарячково, люто, ніби хотів загіпнотизувати їх.

— Чому не може бути… чуда? — прохрипів Микола. — Хай буде чудо!.. Хай зупиняться ті вогні… і посунуться назад… Я так хочу… я бажаю… наказую!

Чуда не було. Заграви згасали, затихала канонада. Над світом всевладно панувала ніч.

Микола похитнувся. Впав. Скарлюченими пальцями схопив шматок зашкарублої землі, притиснув до вуст.

— Земле, — пристрасно і гаряче, ніби в маренні, зашепотів він. — Не мовчи, мати моя, скажи хоч слово… Чи ще зійде сонце над рідним краєм… чи ніч навіки пануватиме… над дітьми нашими… над вітчизною?.. Скажи, земле… і я вмру спокійно…

Він замовк. Прислухався. Ніби щось чути. Якісь тихі слова. Чи то шамотіння бур’янів? Степовий легіт?..

Земля мовчить. Здіймаються її спалені груди, важко дихають, але ні слова не в силі вимовити вона…

Микола повернувся обличчям вгору, знайшов поглядом яскраву зірку.

— Зіронько… ніжна моя… Хоч ти не мовчи, утіш мене. Згадай, як ти радісно світила нам… з Оленкою… Скажи, скажи… невже не вернеться світанок?.. Я божеволію, втрачаю розум… Зіронько… невже задарма умирали ми тут… на кручі дніпровській?..

Зірка жалісно замиготіла, закуталась ніжним серпанком хмарки і зникла…

— Дніпре! — з останніх сил прошепотів Микола. — Дніпре… батьку мій… Чому ти мовчиш, вічно живий… невтомний?..

Тиша. Німо над світом. Микола гірко засміявся, опустив лице на землю. Дніпро теж заснув між темних берегів… І він схилив знамена слави своєї перед поганцями…

Безумна лють заклекотіла в душі Миколи. Він скрипнув зубами, з ненавистю поглянув на схід.

Покинули напризволяще! Одного… Серед ворогів… Серед трупів…

З вуст зірвалися жовчні слова осуду. Зірвалися і пропали в проваллі темряви. А Микола зненацька судорожно завмер, прислухався. Хто сказав такі слова? Невже він? Про кого? Про друзів своїх, про тих, заради яких вмерли товариші?..

О ганьба! Нема прощення йому за великий гріх! Хвиля відчаю залила його душу, нестерпною мукою пройняла серце. Микола заридав тяжко, обняв кривавими долонями землю, шалено цілував її потрісканими вустами.

— Земле, прости… Прости мене, нерозумного…

Бився підстреленим птахом на кручі, один в цілому всесвіті, карався власною карою і не знаходив у пітьмі серця, серед суцільної ночі, ні крихти утіхи…

На світанку його знайшли на кручі два німецькі солдати. Підхопили під руки, поставили на ноги. Мов крізь туман, він бачив усміхнене молоде обличчя, а на грудях — орел з фашистською свастикою. Не дивувався, не боявся нічого. Тільки не міг збагнути — чому вони сміються? Чому так дружно ґерґочуть? Невже це люди? Не може бути…

Його привели до клубу. До того самого клубу, де минулої ночі він грав імпровізацію. По вулиці котилися чужі машини, ляскотіли гусеницями танки, впевнено йшли колони солдат в сіро-зеленій формі. Чаділи недогарки будинків.

Миколу завели в зал. Поставили перед столом. Солдати щось сказали молодому випещеному офіцеру з красивим, владним обличчям. Той здивовано підвів брови вгору, з повагою вказав Миколі рукою на стілець. Промовив добірною українською мовою з ледь помітним акцентом:

— Сідайте, прошу… Ви один з тих?..

Микола очманіло дивився на нього, нічого не розуміючи. Чого від нього бажають? Що, можна сісти? Він важко опустився на стілець, облизнув пересохлі вуста. Офіцер помітив це, щось сказав солдату.

Перед Миколою поставили склянку а коричневим напоєм.

— Коньяк, — усміхнувся офіцер. — Випийте. Це поверне вам силу.

Микола взяв склянку, ковтнув палаючої рідини. В голові прояснилося. Він понуро поглянув на офіцера. Той здивовано дивився на документи Миколи.

— Ком-по-зитор, — протягнув він. — Хм. Дуже,