Провісниця - Кетрін Огневич

Опинившись у сусідній кімнаті, я зачинила за собою двері. Посередині кімнати стояло величезне ліжко з балдахіном, і я одразу ж попрямувала в той бік.

Що я взагалі робила?

Мені подобався Фабіан, але я раз у раз продовжувала його відштовхувати. Я боялася, що він зробить мені боляче, як і ті, хто був до нього.

Але з іншого боку... Він був зовсім не таким. Можливо, я просто накручую себе, але слова сліпої старенької Ейлін все не дають мені спокою. Вона сказала, що хтось зрадить мене... Хтось із мого оточення. Це міг бути хто завгодно - Ліара, Азгір, Фабіан... Чорт, та сюди можна приплести навіть самого ліріанського короля!

Найжахливіше було в тому, що я не могла вірити нікому з них, хоч би як сильно я не хотіла цього.

Від однієї думки про те, що хтось із них міг зробити мені боляче, я миттєво ніяковіла. Я знала, що це станеться, але не знала коли. Як до цього, чорт забирай, можна бути готовим? Як це пов'язано взагалі з тим, що я знову опинилася в Лліріані?

Адже, зрештою, Лліріан виявився моїм рідним світом. Завдяки моїй матері, я провела все своє життя на іншій планеті, у зовсім іншому світі, де людей на кшталт мене вважали божевільними. Не знаю, від чого вона хотіла мене вберегти, але...

Мені здається, якби я залишилася тут, у своєму рідному світі, моє життя склалося б інакше. Хтозна, можливо, я б стала зовсім іншою людиною. А замість цього, я сиділа тут, у цій кімнаті, страждаючи докорами сумління, потопаючи у своїх сумнівах.

— Що я бачу, леді Блек плаче? — лунає раптово знайомий голос у кімнаті, від чого я підстрибую з ліжка, озираючись на всі боки. Зліва від ліжка помічаю мерехтливий силует старого, який ласкаво мені посміхається.

— Азгіре? Як ви сюди потрапили? І... І чому ви світитеся?

— Я всього лише астральна проекція, леді Блек. Я відчув, як хтось активував амулет, і відповів на поклик.

— Амулет? — здивовано перепитала я ельфа, і той махнув рукою, вказуючи на щось позаду мене. На ліжку лежав круглий амулет із дивовижними завитками, а всередині був червоний камінь. До речі, він теж світився. Прямо як Азгір... Напевно я випадково доторкнулася рукою до амулета й активувала його.

— Так, це амулет, який дає можливість зв'язатися з кимось, хто перебуває дуже далеко. Подумавши про цю людину, ви зможете закликати її на астральний рівень і встановити з нею зв'язок.

— Та вже, мабуть, я до цього ніколи не звикну.

— То чому ви плакали, леді Блек? Фабіан, він... образив вас?

— О, дрібниці. Вам нема про що переживати. Фабіан - милий, просто...

"Просто справа в мені, оскільки я все ще не можу викинути слова божевільної бабусі зі своєї голови! Ах так, а ще я не можу забути про те, як багато разів мене підводили...", промайнуло в моїй голові.

— Вам сумно...

— Так. І я не знаю чому... — Точніше кажучи, знаю, але нікому не можу сказати про це. Ейлін взяла з мене слово, що я нікому не скажу своє пророцтво. Зрештою, на те воно й пророцтво, якщо про нього належить знати тільки певним особам, еге ж?

Однак, лліріанський король якимось чином був трохи в темі. Адже якщо ні, то з чого б йому раптом натякати на те, що я повинна виконати своє призначення?

— У такому разі, я б порадив вам випити гарячого чаю, забравшись під ковдру, і скуштувати лліріанські еліри. Моя покійна дружина робила так, коли сумувала. Це... Це завжди допомагало їй.

— Зовсім нещодавно я якраз скуштувала елір - це дуже смачно... Що ж, мабуть, скористаюся вашою порадою, Азгіре.

— Завжди радий допомогти, леді Блек.

***
Якийсь час Фабіан все ще сидить у вітальні, вирішуючи, що робити в ситуації, що склалася. А потім хлопець все ж вирішив піти за Кессі, сподіваючись поговорити про те, що сталося. І ось, опинившись біля дверей кімнати, він застиг, немов статуя. Що він їй скаже? Що мав на увазі зовсім не те, що сказав?

Набравшись сміливості, Фабіан все ж таки тихенько стукає, але не чує відповіді. Знову стукіт - і знову тиша...

— Кессі? Ти там? — запитує хлопець якомога голосніше, і притуляється до дверей.

— Що ти хотів, Фабіане? — лунає у відповідь тихий голос дівчини, яка, вочевидь, зараз стоїть по той бік дверей.

— Хотів поговорити. Слухай, я не знаю, що тебе так засмутило, але... Можливо, якщо ти розкажеш, то ми зможемо якось розібратися, і... Просто дай мені шанс, Кессі. Дай мені шанс виправити мою помилку... — З цими словами Фабіан завмирає, прислухаючись до тихих кроків за дверима.

Чесно кажучи, він ледь може побороти бажання знести ці двері під три чорти, щоб увірватися всередину і поговорити з нею. Але він розуміє, що це свого роду поведінка типового варвара... А він все ж таки не такий. За мить Фабіан чує тихе клацання, і відходить назад, коли вона відчиняє двері.

— Поговоримо, якщо ти дістанеш трохи елірів і чаю... — пробурмотіла дівчина, а потім знову зачинила двері. Чесно кажучи, її слова ввели хлопця в ступор... Так просто? Принести їй солоденького, і всі справи? Ну і ну... У житті б не подумав, що це спрацює.

Проте Фабіан пішов на кухню за елірами і зробив чай. Цього разу він не стукав, а відчинив двері за допомогою магії, оскільки руки хлопця були зайняті. Опинившись усередині, він побачив Кессі, яка сиділа на ліжку і задумливо дивилася в одну точку.

— Я приніс те, що ти просила... — каже Фабіан, тим самим привертаючи до себе увагу, і їхні погляди зустрічаються. У них він бачить смуток, і це просто зводить його з розуму. Сам не розуміє, що робить, але ось Фабіан сідає поруч із нею, а таця з елірами та чаєм плавно опускається на невеликий комод біля ліжка.

— Знаєш, я... Мені важко сходитися з людьми, і я... Я не можу не чекати підступу, коли заводжу з кимось знайомство. Не важливо, хто б це не був, але... так було завжди. І я не знаю, що з цим робити... — каже  Кессі, і Фабіан одразу ж тягнеться до неї, занурюючи дівчину у свої обійми. Вона охоче дозволяє йому це, без жодних сумнівів, дозволяючи просто обіймати її.

— Напевно цьому є якесь пояснення, я в цьому впевнений.

— Певно, що так, але...

— Але це не те, чим би ти хотіла поділитися зі мною? 

— Я хочу... Правда, я хочу тобі про це сказати, але... Я стільки разів обпікалася, що вже не знаю, чи зможу комусь довіритися. Не впевнена, що зможу це зробити.

— Кессі, я розумію твої страхи, але рано чи пізно тобі доведеться їх подолати і рухатися далі... І, можливо, я допоможу тобі з цим. Принаймні, я б цього хотів. Ну, якщо ти, звісно ж, не проти.

— Було б непогано. Ну, якщо тобі, звісно, не в тягар носитися зі мною, як із дитиною.

— Не смій так говорити про себе. Все зовсім не так, ясно? Я просто хочу допомогти тобі, Кессі.

— Знаю. Вибач, просто сарказм - це моя броня, і без неї я нікуди.

— Що ж, мабуть, нам доведеться поступово позбавляти тебе цієї шкідливої звички, земляночко, — каже Фабіан, і вона одразу ж піднімає голову, дивлячись на хлопця своїми смарагдовими очима.

— Це буде не просто.

— Ну, я люблю складнощі, Кессі Блек.

— Це ти зараз так кажеш, а ось потім...

— А потім усе буде зовсім по-іншому. Обіцяю...