Гонихмарник - Дарунок Корній

Зоряне небо над горами в безхмарну ніч — це правдива насолода. Ніби кожну свічечку-зірку хтось дбайливо засвітив, так пестливо виглядає цей зоряний калейдоскоп над головою. Зірочка до зірочки, свічечка до свічечки.

— Десята година. Агов, товариство! Час іти спати, — виносить вердикт Сергій.

— Ага, — каже Морва, — тільки нам Аліна розкаже казку на ніч. У неї просто суперказки. Даниле, скажи! Алінко, будь ласочка. Особливо для тих, хто ще не чув.

Чотири пари очей дивляться на неї, й Аліна без зайвих слів, що не знаю, не хочу чи дуже втомлена, розпочинає свою оповідь. Казки тут, під таким небом, народжуються легко:

— Давно це було чи недавно, та на нашій-таки землі жив-поживав дуже заможний Ґазда. За яку роботу тільки не брався — йшло на лад. Одружився той Ґазда на найвродливішій дівчині в околиці. Файнішої, ніж Марічейка, не було над всі гори. Тонкий стрункий стан, блакитні оченята, бровенята, мов крилята галки, густе шовковисте волосся. Не довго думали батьки дівчини, чи видавати донечку за багатого Ґазду. Не зважали на сльози Марічейки, яка любила всім серцем бідного вівчаря Іванка. Були то такі часи, що проти волі батьків не наважувалися йти, росли ж бо в послуху та повазі до старших. Поплакала-побідкалася Марічейка і подала рушники сватам. Тільки попросила Господа Всевишнього, щоб змилувався над неї й не дарував їй дитини від нелюба. Коли не може мати дітей від коханого, то від нелюба тим паче.

Хто зна, чи почув Господь прохання красуні, та родина була бездітною. Марічейка у вільні хвилини блукала горами, розмовляючи з деревами та травами, часто забрідала на полонину до свого Іванка, де він пас отару. Там вона, заховавшись, тишком-нишком слухала його флояру, яка співала так солодко, краячи серце, і розповідала про їхнє кохання горам. А Іванко так і не оженився. Продовжував любити свою Марічейку.

Ґазда ж милувався своєю найфайнішою у світі жоною, яка була тільки його. Принаймні, він так вважав, бо звик все вимірювати власністю, а ще вагою та кількістю грошей.

Одного разу поїхав Ґазда до міста на ярмарок. Скраєчку базару, майже при вході, розклавши свій нехитрий скарб на землі, дідок худенький, маленький, з довгою аж за пояс сивою бородою, безжурно грав на флоярі. То він так принаджував покупців до свого товару. На вицвілій від часу та потовченій міллю вереті лежали палиці з людський ріст, щось схоже на слимакові хатки й дерев'яні горнята.

Ґазда скоріше із цікавості й через те, що вперше бачив тут цього старого крамаря, підійшов до дідка. Дід, побачивши потенційного покупця, лишив флояру в спокої.

— Прошу пана купувати мій скарб! — запопадливо загудів старий.

Ґазда пихато, мов індик, випнув свої груди, потім гонорово огледів такий собі крам старого і поважно вичавив із себе:

— А що се за палиці у тебе, добродію?

— О, то не прості палиці, паночку красний! То є палиця для заклинання дощу, зроблена з борщівника, — і старий тицьнув у руки ґазді палицю.

— Ото, бачите, коли довго нема дощу, берете сей посох, виходите на поле, підносите його над собою, промовляючи: «Іди-іди, дощику! Зварю тобі борщику». Коли бажаєте зливи, то говорите: «Зливою, не дійницею — над моєю пшеницею!» А коли хочете тихого ладного дощу, то слід проказати: «Дійницею — над зливою, над моєю родиною щасливою!»

Ґазда підозріло крутить «посохом дощу» перед носом старого, але не встигає нічого вирішити, бо старий тицяє йому в іншу руку щось схоже на слимакову хатку.

— Ото, панцю любий, дуже файний чарівний інструмент. Дудулька. Зроблено її з лебединого горла. Щоб ваша жона чи любаска вас вночі сильніше кохала, ви на сон їй заграйте на цьому інструменті, і самі зобачите, що буде, — улесливо, зазираючи в очі Ґазді, промовляє вправний дідок.

Це дуже зацікавило хтивого Ґазду. Він вертів у руках дудульку, та дмухнути в неї не наважувався. А що, коли се правда й зачнуть збігатися дівки та молодиці зі всієї околиці? Дідок на це не зважав і показав Ґазді, як слід на ній грати. Мелодія була гидка й дратівлива. Але то на слух мужа, хто зна, що там у голові в тих немудрих жон. Уже точно розуму менше, ніж у Ґазди. Поки пан отак роздумував про дудульку, дід часу не марнував. Завертів-закружляв перед носом Ґазди дерев'яними кухликами.

— А то, мій панцю славний, кухлики. Але не звичайні собі кухлики. Проти коханців жони чи любаски кухлики. Ото прийде до вашої любки коханець, захоче пити, а ви йому в цей кухлик налийте води, а ще ліпше пива — то він навіки забуде до вас дорогу і навіть те, як ваша любка називаєсі.

Останнє також припало до душі Ґазді. Він знав, що добра половина легінів та жонатих мужів села ще й досі задивляється на його Марічейку. Є кого віднаджувати. І Ґазда щедро заплатив і за кухлі, і за дудульки, і за посохи. Скупив весь крам. Бо один посох підходив тільки до одного дощу, Кажане, — і Аліна зробила паузу, глузливо глипнувши в бік юнака, — а їх у році, тих дощів, ой як багато. Довелося брати всі. Дудульки йому потрібні не на одну ніч. А кухлі — та й того, що купив, замало буде.

Усі сиділи навколо багаття, уважно слухаючи Аліну. Було чутно її спокійний та розмірений, трішки сумний голос і тріскіт ватри. Такого сердитого звернення до Кажана ніхто з присутніх не зрозумів. Та всі змовчали, бо то, певне, розмова між тими двома, щось таки відбувається між ними. Морва підморгнула по-зрадницьки Аліні. Аліна обвела поглядом гурт слухачів, посміхнулась сама собі і повела далі:

— Ґазда переніс весь куплений крам до свого воза, розплатився з дідком щедро, аж раптом побачив у руках старого щось червоненьке і лискуче, мов наливне яблучко. Старий ніби навмисно вертів ним. Ґазда поцікавився, що то?

Дідуган поставив собі на долоню дерев'яну фігурку чортика. Чортик був червоненький, гарнюнький, з маленькими чорними ріжками, з довгим хвостиком. Дід натиснув знизу під фігуркою на ґудзик, і чортик ожив. Закрутив головою, показуючи маленького червоненького язичка панові, і завертів хвостом. Через деякий час зупинився. Дідок це повторив пару разів. Ґазді цяцька дуже сподобалася. Дивно, але дідок цяцьку просто подарував. Як дарунок оптовому покупцеві. Тобто не взяв за неї грошей. Вже вдома Ґазда скрушно чухав потилицю, думаючи, нащо стільки непотребу накупив. А що, здогадалися, що то за дід був? Вірно — дідько!

Цяцьки, куплені на базарі, виявилися справжнім мотлохом. Палиці дощів не