Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Я дуже завдячую Еомерові, — сказав Теоден. — Вірне серце може мати похмурий голос.
— Додай іще, — мовив Ґандальф, — що для обдурених очей правда може мати огидне обличчя.
— Атож, очі мої майже осліпнули, — погодився Теоден. — Найбільше я завдячую тобі, дорогий гостю. Ти знову з'явився вчасно. Я хотів би подарувати тобі щось, перш ніж ми поїдемо, — на твій вибір. Назви будь-яку річ, яка є в моїй власності. Лише меч мій залиш мені!
— Вчасно я прибув чи ні — це ми побачимо згодом, — сказав Ґандальф. — А щодо подарунка, володарю, я обираю того, хто придасться мені у скруті: швидкого та надійного. Віддай мені Тіньогрива! Раніше ти лише позичив мені його, якщо це можна так назвати. Проте нині я поїду назустріч страшній загрозі — протиставлю чорному срібне, — тож я не наважився б узяти зі собою те, що мені не належить. А поміж нами вже виникла взаємна прихильність.
— Гарний вибір, — відказав Теоден, — і я радо дарую його тобі. Проте це — дорогоцінний подарунок. Немає коня, який міг би зрівнятися з Тіньогривом. Він — нове втілення одного з могутніх скакунів давнини. Таких, як він, уже не буде ніколи. А вам, троє моїх гостей, я пропоную вибрати собі щось у моїй зброярні. Мечі вам не потрібні, зате там є майстерно виготовлені шоломи та кольчуги — подарунок моїм отцям із Ґондору. Вибирайте серед них, перш ніж ми підемо, і нехай вони добре вам служать!
І ось увійшли роганці, принісши обладунки та зброю з королівської скарбниці, й убрали Араґорна та Леґоласа у блискучі лати. Друзі самі вибрали собі шоломи та круглі щити, спереду покриті золотом і оздоблені самоцвітами, зеленими, червоними й білими. Ґандальф зброї не брав, а Ґімлі не потребував кольчуги, навіть якби і знайшлася така, що пасувала би до його зросту: в скарбницях Едораса не було лат, кращих за його короткий панцир, викуваний під Горою на Півночі. Натомість ґном узяв шолом зі сталі та шкіри, що добре прилягав до його округлої голови, а також невеликий щит. На ньому було зображено білого коня, що біжить, на зеленому тлі — символ Еорлового Дому.
— Нехай він добре тебе захищає! — сказав Теоден. — Його зробили для мене ще в Тенґелові дні, коли я був хлопчаком.
Ґімлі вклонився.
— Я пишаюся, Володарю Марки, що носитиму твій щит, — відказав він. — Утім, я б краще сам ніс коня, ніж дозволив би йому нести себе. На своїх двох я почуваюся найпевніше. І, можливо, я ще дістануся туди, де битимуся навстоячки.
— Таке і справді можливо, — погодився Теоден.
Король підвівся, й одразу до нього підійшла Еовин, подаючи вино.
— Ферту Теоден гал! — сказала вона. — Візьми цей кубок і випий у добрий час. Будь при здоров'ї і від'їжджаючи, і приїжджаючи!
Теоден випив із кубка, і вона передала його гостям. Спинившись перед Араґорном, панна раптом завмерла й поглянула на нього, і очі її засяяли. Він теж поглянув на її вродливе обличчя і посміхнувся; а коли брав кубок, то руки його торкнулися її рук і він відчув, як вона стрепенулася.
— Вітаю, Араґорне, Араторнів сину! — мовила Еовин.
— Вітаю, Володарко Рогану! — відповів той, але тепер його обличчя було схвильоване, а не усміхнене.
Коли всі скуштували вина, король рушив залою до дверей. Там на нього чекали охоронці, там стояли герольди й зібрались усі вельможі та ватажки, котрі перебували в Едорасі чи мешкали поблизу.
— Узріть! Я іду на війну, і, напевно, то буде мій останній похід, — сказав Теоден. — У мене немає дітей. Син мій, Теодред, загинув. Тому я оголошую Еомера, сина моєї сестри, своїм спадкоємцем. Якщо ж не повернеться жоден із нас, то обирайте собі нового володаря. Проте нині я мушу довірити комусь свій народ, який залишаю в тилу, і владу над ним. Хто з вас зостанеться?
Ніхто з роганців не озвався.
— Невже ви нікого не назвете? Кому довіряє мій народ?
— Еорловому Дому, — відповів Гама.
— Але я не можу залишити тут Еомера. Та й він цього не захоче, — сказав король, — а він останній із цього Дому.
— Я казав не про Еомера, — озвався Гама, — та він і не останній. Є ще Еовин, Еомундова донька, Еомерова сестра. Вона безстрашна, і в неї шляхетне серце. Усі її люблять. Нехай вона править еорлінґами, доки ми повернемося.
— Нехай буде так, — мовив Теоден. — І нехай герольди оголосять народу, що його поведе володарка Еовин!
Потому король опустився на сидіння біля дверей, а Еовин стала перед ним навколішки, після чого отримала меч і чудовий обладунок.
— Прощавай, донько моєї сестри! — сказав король. — Темна година настала, проте, можливо, колись ми ще повернемося до Золотих Хоромів. У Смурному Капищі мій народ зможе довго тримати захист, і, якщо битва закінчиться не на нашу користь, туди прийдуть усі, кому поталанить урятуватися.
— Не кажи так! — відказала Еовин. — Кожен день буде мені роком, доки ти повернешся.
Мовлячи це, вона звернула погляд на Араґорна, який стояв поруч.
— Король повернеться, — сказав той. — Не бійся! Не на Заході, але на Сході чекає нас наша судьба.
І от король спустився сходами разом із Ґандальфом. Решта йшла за ними. Майже при самій брамі Араґорн озирнувся. На вершині сходів біля дверей оселі самотньо стояла Еовин: