Буря Мечів - Джордж Мартін

— Не допоможуть усі закони Сімох Королівств, коли згоріли всі кораблі, я так собі думаю. А твій король... ну, він змінився, боюся. Після бою він ні з ким не хоче бачитися, сидить собі й думає в Кам’яному барабані. Керує за нього королева Селіза зі своїм дядьком лордом Алестером, який називається правицею короля. Королівську печатку вона віддала дядькові — запечатувати написані ним листи, навіть мій гарненький пергамент. Але королівство, яким вони правлять, маленьке та скелясте, так. Золота тут немає, немає навіть дрібки, щоб заплатити вірному Саладору Саану заборговане, немає і лицарів, крім тих, що ми витягли з води, і кораблів, крім моїх маленьких бравих галер.

Давос зайшовся в наглому нападі кашлю. Саладор Саан гойднувся вперед, щоб підтримати його, але він відмахнувся і вже за мить заспокоївся.

— Ні з ким? — просипів він.— Що значить він ні з ким не хоче бачитися?

Голос звучав хрипко й надірвано навіть у його власних вухах, і на мить каюта крутонулася перед очима.

— Ні з ким, окрім неї,— мовив Саладор Саан, і Давосу не довелося перепитувати, про кого це він.— Мій друже, ти втомився. Тобі потрібне ліжко, а не Саладор Саан. Ліжко й багато покривал, а ще гарячий компрес на груди і побільше вина з гвоздикою.

Давос похитав головою.

— Зі мною все гаразд. Скажи мені, Саладоре, я маю знати. Ні з ким, крім Мелісандри?

Лісянець затримав на ньому довгий нерішучий погляд — і неохоче провадив.

— Вартові нікого не пускають, навіть королеву й маленьку донечку. Слуги приносять страви, але їх ніхто не їсть,— він нахилився ближче й понизив голос.— Дивні я чув розмови — про голодне полум’я в жерлі гори і про те, як Станіс із червоною жінкою спускаються туди разом, щоб на це полум’я дивитися. Там є шахти, кажуть люди, і таємні сходи в саме серце гори, в місця гарячі, куди тільки ця жінка може спуститися і не згоріти. А цього досить і навіть більше, щоб так налякати літню людину, аж та вже і їсти сили не матиме.

«Мелісандра». Давос здригнувся.

— Це з ним зробила червона жінка,— сказав він.— Це вона наслала полум’я, яке поглинуло нас,— покарати Станіса за те, що відсунув її вбік, і навчити, що в нього немає надії перемогти без її чаклунства.

Лісянець вибрав з миски, яка стояла між ними, величеньку оливку.

— Ти не перший таке говориш, друже. Але я б на твоєму місці вголос такого не вимовляв. У Драконстоні повно людей королеви, так-так, у них гострий слух і ще гостріші ножі,— він закинув оливку собі до рота.

— У мене теж є ніж. Подарунок від капітана Хорана,— Давос витягнув чингал і поклав на столі.— Ніж, аби вирізати Мелісандрі серце. Якщо вона його має.

Саладор Саан виплюнув оливкову кісточку.

— Давосе, добрий Давосе, не кажи такого, навіть жартома.

— Це не жарт. Я її вб’ю.

«Якщо її можна вбити людською зброєю». А щодо цього Давос не був певен. Він-бо бачив, як мейстер Кресен вкинув їй у келих отруту, але помер від неї сам мейстер, а не червона жриця. Але ж ніж у серці... навіть демонів убиває холодна криця, співається в піснях.

— Такі розмови небезпечні, друже,— застеріг його Саладор Саан.— Я так собі думаю, ти досі не оговтався після моря. Мізки в тебе від гарячки спеклися, так. Лягай у ліжко й відпочивай побільше, поки сили не наберешся.

«Поки моя рішучість не згасне, ось що ти маєш на увазі». Давос зіп’явся на ноги. Його і справді лихоманило, і в голові паморочилось, але це не мало значення.

— Ти — зрадливий старий шахрай, Саладоре Саан, та все одно — добрий друг.

Лісянець погладив гостру срібну бороду.

— То ти лишишся в цього доброго друга?

— Ні. Я піду,— Давос кашлянув.

— Підеш? Поглянь на себе! Ти кашляєш, ти тремтиш, ти худий і слабий. І куди ти підеш?

— У замок. Там моє ліжко, і там мій син.

— І червона жінка,— підозріло мовив Саладор Саан.— Вона теж у замку.

— І вона теж,— Давос заклав чингал назад у піхви.

— Ти, цибулевий пачкарю, що ти знаєш про умисні убивства? Та й хворий ти, навіть чингала не втримаєш. Знаєш, що буде з тобою, якщо тебе схоплять? Поки ми палали на ріці, королева палила зрадників. Слуг темряви, ось як вона їх обізвала, бідолах, а червона жінка співала, коли розгнічували багаття.

Давоса це не здивувало. «Я знав,— подумав він,— знав це ще до того, як він мені розповів».

— Вона забрала з підземелля лорда Сангласа,— здогадався він,— і синів Габарда Рембтона.

— Атож, і спалила їх, як і тебе спалить. Якщо ти вб’єш червону жінку, тебе спалять з помсти, а якщо не вб’єш, спалять за спробу. Вона співатиме, ти верещатимеш, а тоді помреш. А ти тільки-тільки ожив!

— Саме для того,— мовив Давос,— щоб це зробити. Покласти край Мелісандрі Ашайській та її справам. Бо для чого ще морю було випльовувати мене на берег? Ти знаєш Чорноводу затоку незгірше за мене, Саладоре. Жоден капітан при здоровому глузді не поведе корабель поміж списів царя моряників, ризикуючи черево собі розпанахати. «Танок Шаяли» не повинен був біля мене опинитися.

— Це вітер,— голосно наполіг Саладор Саан,— лихий вітер, і все. Вітер зніс його задалеко на південь.

— А хто наслав вітер? Саладоре, до мене говорила Мати.

— Твоя мати померла...— закліпав старий лісянець.

— Мати божа! Вона благословила мене сімома синами, а я дозволив її спалити. Вона говорила до мене. Це ми накликали вогонь, сказала вона. І тіні теж ми накликали. Це я провіз Мелісандру попід Штормокраєм, де на моїх очах вона породила жах! — Давос і досі бачив у кошмарах чорні кощаві руки, які впирались їй у стегна, коли цей жах вивільнявся з її роздутого лона.— Вона вбила Кресена, і лорда Ренлі, і хороброго Кортні Пенроуза, і моїх синів теж вона убила. Прийшов час для когось убити її.

— Для когось,— мовив Саладор Саан.— Атож, для когось. Але не для тебе. Ти слабкий як дитина, і ти не воїн. Благаю, залишися, побалакаємо, а ти поїси, а тоді, можливо, ми