Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Відтак завмер, відчуваючи, як несильний, але невпинний потік штовхає моє тіло і я щосекунди на кілька сантиметрів відпливаю від попереднього місця. Запасу повітря ще вистачало, тож я розслабив м’язи і поглянув догори. Було так дивно і чудово бачити хвилі, освітлені іскринками холодного світла, коли перебував не зовні ріки, а в ній. Їх танець світла заворожував та заспокоював; тіло звикало до прохолоди.

Груди почало стискати. Спершу я намагався не звертати на це уваги, відтягуючи мить, коли доведеться приймати рішення — а що ж робити далі? Та спазми ставали все сильнішими.

І ось воно...

...рішення.

Я видихнув усе повітря, що набрав на поверхні, а тоді, не вірячи в те, що роблю, вдихнув воду.

— А-а-а-а-а-а!

Я випірнув і закричав від досади. Прибрав з обличчя волосся, що налипло на скроні та чоло, і задихав так, наче не робив цього ніколи раніше. Експеримент провалився.

Я роззирнувся і побачив, як біжить берегом маленька Смоляна. Мене віднесло доволі далеко.

— Не вийшло?! — крикнула вона.

— Ні! — відповів я роздратовано. А це ж була її ідея!

Легені шкребло зсередини.

Якби ж то я теж мав ідею, хоч якусь...

Подув вітерцю здійняв сильніші хвильки і котрась із них відбила мені в око яскравий сріблястий промінчик. Я затулив обличчя рукою і раптом побачив, що сяйво місяця довкола моєї долоні ледь здригнулося, потягнувшись за ним. Від несподіванки я труснув рукою і сріблясте проміння знову стало нормальним.

Я відступив на крок, а тоді знову махнув рукою, загрібаючи повітря. І воно потяглось за долонею.

Ось вона, ідея!

— Ти виходиш?! — знову крикнула Смоляна, потираючи плечі. Від ріки тягнуло прохолодою, а одягнена дівчинка була в тонку сукню.

— Спробую ще раз! — гукнув я і знову пірнув.

Під водою завмер і розслабився. Знову розплющив очі і поглянув нагору, де, як і раніше, мерехтів зворот хвиль. Там, над ними, те, що мені треба...

Легкими рухами пальців, наче перебираючи струни, я став закликати його до себе. І спершу несміливо, повільно маленькі бульбашки потягнулись до мене з поверхні. Вони оточували мене, прилягали до шкіри, аж врешті торкнулись грудей. Запаморочення, що звично стало виникати під водою, відступило. Сріблясті бульбашки торкалися моєї шкіри, а тоді проникали в тіло — м’яко, невідчутно. І сповнювали легені повітрям. Мені не треба було навіть вдихати носом, тіло дихало під водою саме. Я заплющив очі, відчуваючи водночас і торжество, і... спокій. Я тепер ніколи не задихнуся під водою.

Не знаю, чи цього хотів від мене Орислав, але напевне чогось схожого. Знайти вихід, не розділяючи ріку на частини. Не боротись — приймати спокійно. Не протистояти силі природи, а єднатися з нею.

«Не завжди боротьба має бути агресивною».

Моє рішення проблеми підводного плавання Орислав похвалив, хоч і насварив за те, що я попхався до річки сам та ще й вночі. Довелось розповісти, що мене пильнували, але я вблагав Шукача не розповідати батькам Смоляни про те, що їх доня сама вночі блукає поза хатою. Він погодився в обмін на те, що я мав прочитати всі привезені з Колісії книги і розповісти, чого я з них навчився. То було символічно названо платою за дотримання таємниці. Хоча я й так чудово розумів, що виконав би це завдання й без того усього — не просто так же ті книжки привезли. Стожар має багато читати...

Хоч я більше любив засвоювати знання на практиці, а не в теорії.

Та не завжди все так, як нам хочеться.

Це було дуже дивно, але ми зі Смоляною подружилися. Зазвичай хлопці не надто полюбляють товаришувати з різними малявками, але то був особливий випадок. Смоляна виявилась дуже бойовою і кмітливою дівчинкою. А ще вона вміла постояти за себе — в цьому ми переконалися в перший же день. Мій сусід Ливко назвав її немовлям і за це дівча розквасило йому носа каменем. Так Смоляну було без зайвих розмов прийнято до хлоп’ячого гурту — вона ходила з нами пасти коней та корів, в ліс по гриби та ягоди, а ще вчилася битись на палицях. Останнім не займався тільки я — просто не міг, відколи усвідомив свою силу. Я скакав на конях та плавав, міг битись навкулачки — але не зброєю. Навіть іграшковою. Вона просто мені не корилась — руки німіли, варто було торкнутися чогось із наміром вдарити іншу людину. Це дратувало мене, але нічим зарадити не вдавалось. Інші також могли так змагатися, тільки коли я перебував на значній відстані.

Вже згодом Благодар пояснить мені, що так стається з усіма Стожарами. Це називають