Ловці думок - Любов Відута

— Друже мій, брате мій любий, та то ж навмисне пущений поговір, що тільки Правителям туди шлях відкритий. Та то робота магів — народ плутати. Я думав, ти знаєш, що кожний вершинний може пробувати. І верхній, певно, може. Не в тім річ. Але ж зі всіх виберуть тільки сімох, а з них — тільки один може зостатися в Офірі, та й то, як вірити легенді, раз у сто літ. І хто там зостався, уже назад не вертає, бо з Офіри може бачити, де, коли, у якому краю чи світі що робить найменша комаха, про що думає кожна людина. Він може в момент будь-чиє життя перевернути догори дригом. Може прийти на поміч, а кому й палки в колеса повставляти. Отак-то, брате.

— Великі діла вершаться в Офірі, — зауважив співрозмовник Палтуса. — Хе-хе, то, кажеш, і вершинний, і верхній?

— Про верхніх точно не знаю, а вершинні можуть, заслужили, — відкарбував Палтус. — Але щоб потрапити туди, «кожний мусить вершити діла праві», як каже легенда. А я сам себе позбавив такого права. Моє сумління не кришталево чисте. Маю гріх. Поки не виправлю, нема сенсу сіпатися. Усе, доста! Де то вештається Бриль? Годі дочекатися. Ти нині бачив його чи як?

Ештон, почувши, що має ще хтось підійти, позадкував до виходу. Він ледь устиг заховатися за завісу, як пролунав голос Бриля:

— Вибачайте, браття, за спізнення. Випроваджував любителів нічних блукань.

Ештон більше не почув ні слова. Мабуть, Бриль щільно зачинив за собою двері. Хлопець трохи посидів, намагаючись угамувати стукіт серця, що ледь не вистрибувало з грудей, і з великою обережністю пробрався у свою кімнату. Силен, Пінт і Тихін ще не спали. Вони напосілися на Ештона з розпитуваннями, чи бачив він Бриля. Виявляється, той застав їх дорогою до кімнати й довго випитував, де були, що бачили. Хлопці викручувались, як могли. Бриль пригрозив, що наступного разу перегляне мікрокульки з їхніх наплічників і не витрачатиме так багато часу на безглузді балачки.

— Пощастило, — хихотіли хлопці, — а ти де був? Бриль тебе не перестрів?

— Я встиг заховатися саме перед тим, як він прийшов, — став розповідати Ештон і раптом побачив прикріплений до одвірка невеликий уловлювач думок.

Підморгнув хлопцям, і вони миттю перекріпили його поверхом вище на одвірок самого Білодума — керуючого ловецькою школою. Довго поспати цієї ночі їм не вдалося — за кілька годин увімкнулися сирени. То, мабуть, Білодум прокинувся й помітив уловлювач. Лементу було! Ще довго Бриль пояснював, як міг його вловлювач опинитися на Білодумових дверях. На щастя, для них усе минулося запотиличниками, отриманими від Бриля, і нотаціями від Білодума.

Рідна ловецька школа! Веселі часи!..

Хіба тоді Ештон міг передбачити, що мине зовсім небагато часу, і він відшукає батьківський дім, знатиме, хто він і звідки, крізь час і відстань отримає батьківське благословення? Хіба знав, що в рідній оселі його чекатиме малознайома дівчина, яка поставиться до нього так по-дружньому? Чи сподівався, переїжджаючи з Палацового в місто Світла, що саме це місце поверне йому пам’ять? Чи міг подумати, що отак запросто балакатиме з вогнекрилом, придбає будинок Джона?.. Чи уявляв, що виявиться вершинним, перейматиметься долею Правителя, а колись, може, навіть шукатиме загадкову Офіру?.. А хтозна, які ще несподіванки чекають його в житті? Можливо, саме зараз хтось світлий, достойний того, щоб оселитися в Офірі, скеровує його погляд у потрібному напрямку? У будь-якому разі, обов’язків у нього дедалі більшає…

На пошуки Правителя

А поки що його разом із іншими ловцями чекає невелика подорож. Вони вирушають на пошуки Правителя. Усе, що з Ештоном відбулося останнім часом, майже не залежало від нього. Йому, який звик самостійно ухвалювати рішення, подобалося бути в гурті однодумців. «Удвічі приємніше, коли навіть у дріб’язках супутники міркують так, як я», — думав юнак. От і зараз він схвально зауважив, шо Дік скерував усіх до тієї самої мапи, до якої направив би й він, якби йому довелося вести ловців.

Ще в місті Доль, поки Ештон мрійливо пригадував історію з недалекого минулого, коли вперше почув про Офіру, їхній загін перед дорогою проспівав ту саму пісню, що її тоді співали наставники в таємній кімнаті ловецької школи. Бор і Лютин бубоніли, обурювалися, що через дурниці всі втрачають дорогоцінний час, та Дік, віджартовуючись, виконав її від початку й до кінця. Брати Кликачі, найкремезніші та найсильніші зі всіх ловців, таки не втрималися й підійшли до буркунів.

— Боре, ти можеш співати, а можеш мовчати, — сказав один із Кликачів, потираючи ніс величеньким кулаком.

— І ти, Лютине, можеш… — другий Кликач навис над ловцем, — але якщо зараз йому, — він кивнув головою в бік Діка, — завадиш, то не лише сторчма вилетиш із загону, а й матимеш справу з нами.

Один брат Кликач майже по-дружньому поплескав по плечу Бора, інший — Лютина. Невдоволені на диво швидко вгамувалися. Решта ловців в урочистій тиші доспівали цю простеньку й наївну пісеньку, без якої Дік не вирушив би в дорогу.

— У тих диваків із краю Плаїв увесь час якісь забобони, — бурмотів Бор.

— Пісеньку вони співають, — зіронізував Лютин, скоса поглядаючи на братів Кликачів, — вони ще станцювали б. — Але пригадав танець Діка й припнув язика.

— Гм, ніяк не второпаю, навіщо вони це роблять. Може, щоб нас роздратувати? — Бор аж зупинився від геніальної, як йому здавалося, здогадки.

— З ними треба бути обережними. Одні Кликачі чого варті! Кулачища величезні, за Діка й Степовика з Дервішем готові у вогонь і воду. Тихона з Ештоном теж годі переконати не йти до Правителя. Чи можна?.. — Лютин запитально глянув на Бора.

— Пхе, — вигукнув той, — оце вже навряд. Співали, наче в краю Плаїв народжені. Дивацтва заразні. Та я сам не розумію, чого ми поперлися з ними? Ми з тобою могли просто прийти й розказати про все другому магу. А могли би й не говорити — у школі магів два місця звільнилися. То нас і так туди візьмуть. Але тепер уже й не знаю, шо робити — іти туди чи не йти. З Ділектом і Плітом те страхіття саме в тій школі сталося. Тепер треба думати, чи не зроблять ті маги проклятущі з нами те саме, що зробили з ними.

— Тьху, тьху, тьху, — Лютин став плюватися на всі боки, наче це уберегло б його