Коли впаде темрява - Стівен Кінг
Стрижневою була третя частина його дня — від четвертої до шостої. Ці дві години він проводив на велотренажері, долаючи манівці дороги між Покіпсі й Геркимером. На план-карті Старий Рейнський шлях переходив у Водоспадну дорогу, а та в Лісову; на якомусь відтинку північніше Пенністона вона на віть мала назву Звалищна дорога. Він добре пам’ятав, як на самому початку навіть п’ятнадцять хвилин крутіння педалей йому видавалися вічністю. Тепер він мусив іноді себе ледь не силою зганяти з велотренажера після двох годин їзди. Кінець кінцем йому довелося ставити біля себе будильник, заведений на шосту годину. Агресивного його джерготіння вистачало, щоби… ну, словом…
Вистачало, щоб він отямився.
Сіфкіцу важко було погодитися з думкою, що він засинає, коли їде в алькові на велотренажері з постійною швидкістю п’ятнадцять миль на годину, але йому не подобалася й альтернативна думка — ніби він трохи їде глуздом на дорозі до Геркимера. Чи в тому підвалі, якщо хочете. Ніби він марить.
Одного вечора, клацаючи пультом, він на каналі «А&Е» натрапив на передачу про гіпноз. Брали інтерв’ю в одного гіпнотизера, він виступав під ім’ям Джо Сатурн і розповідав, що кожна людина щодня займається самогіпнозом. Це відбувається, коли ми вранці вводимо себе в робочий стан; ми користуємося цим, коли «в’їжджаємо в сюжет», читаючи книгу або дивлячись кіно; ми загіпнотизовуємо себе ввечері, щоби заснути. Останній приклад Джо Сатурн, видно, полюбляв найбільше, оскільки довго розводився про ті маніпуляції, що їх щовечора практикують «успішні соні»: перевіряють клямки на дверях і вікнах або виціджують склянку води, промовляють молитву або злягаються в напівмедитативному стані. Він порівнював ці речі з тими пасами, що їх гіпнотизер робить перед своїми пацієнтами, і з його стандартними замовляннями — рахуванням від десяти до нуля, запевненнями пацієнтів у тому, що вони починають почуватися «дуже сонними». Сіфкіца це зачепило, й він одразу ж погодився, що свої щоденні дві години на велотренажері сам проводить у стані легкої чи середньої глибини загіпнотизованості.
Тому що наприкінці третього тижня він висиджував по дві години вже не перед настінною проекцією в підвальному закапелку. Починаючи з третього тижня він уже насправді перебував на дорозі до Геркимера.
Із задоволенням натискаючи на педалі, він тепер їхав по зашкарублій ґрунтовці, що вилася крізь ліс, і вдихав запах сосон, чув крики ворон та іноді шурхотіння листя, коли долав нанесені вітром його купки. Тренажер тоді перетворювався на трьохшвидкісний велосипед «Рейлі», на якому він катався у передмісті Манчестера, штат Нью-Гемпшир, коли йому було дванадцять років. То був аж ніяк не єдиний велик, що він мав до сімнадцяти років, поки не отримав водійські права, але безперечно найкращий. Пластиковий держак для поїлки перетворювався на незугарне видом, зате надійно зварене металеве кільце, що стирчало над переднім багажником, а замість бляшанки «Ред Булла» там містилася баночка з холодним чаєм «Ліптон». Без цукру.
На дорозі до Геркимера завжди тягся жовтень, і якась година залишалася до заходу сонця. Хоча він і проїжджав по дві години (будильник і одометр велотренажера підтверджували це кожного разу), сонце ніколи не змінювало своєї позиції; завжди відкидаючи ті самі довгі тіні поперек ґрунтового шляху і зблискуючи йому в очі крізь віття дерев під тим самим кутом, а створюваний ним самим зустрічний вітерець здував йому волосся з лоба назад.
Іноді, коли його дорогу перетинали інші, він зустрічав прибиті до стовбурів дерев знаки. На одному було написано КАСКАДНА ДОРОГА. На іншому: ГЕРКИМЕР — 120 миль, цей зяяв старими дірками від куль. Знаки завжди відповідали позначкам на його мапі, що наразі була прикріплена до підвальної стіни. Він уже вирішив, що, тільки-но досягне Геркимера, відразу, не затримуючись навіть, щоб прикупити сувенірів, зануриться в канадську пущу. Дорога там закінчувалася, але проблем не повинно бути; він вже придбав Великомасштабну топографічну карту Східної Канади. Тож просто намалює собі на ній власну дорогу гострим синім олівцем, звивисту дорогу. Звивини додають миль.
Він може доїхати хоч до Полярного кола, якщо забажає.
Одного вечора, вже після того як прогарчав будильник, збудивши його від трансу, він підійшов до проекції і, схиливши набік голову, доволі довго в неї вдивлявся. Хтось інший майже нічого на ній не побачив би, аж так зблизька ефект накинутої перспективи вже не діяв і нетренованому оку лісовий краєвид видався б усього лише скупченням кольорових цяток — світло-коричневих на ґрунтовому шляху, темніших там, де на нього намело купки листя, сіро-синіми штрихами здалася б зелень ялин і яскравою жовто-білою плямою — призахідне сонце на лівому краї, небезпечно близько до дверей бойлерного приміщення. Між тим, Сіфкіц чудово бачив саме картину. Чітко зафіксована в його мозку, вона тепер залишалася незмінною. Звісно, тільки коли він не їхав, ба, навіть тоді він не забував про її засадничу одностайність. Що було добре. Ця одностайність слугувала лакмусовим папірцем, способом нагадування собі, що все це — лише хитромудра гра уяви, якийсь контакт з його підсвідомістю, котрий він може вимкнути коли завгодно.
Він приніс до підвалу коробку пастелі для принагідних підмальовок, тож зараз, не особливо замислюючись навіщо, додав на шляху кілька коричневих плям, поклавши зверху трохи чорного кольору, щоб зробити їх темнішими за купки листя. Відступив назад, поглянув на зроблене і кивнув. Зміни були невеличкими, але по-своєму перфектними.
Наступного дня, їдучи крізь ліс на своєму «Рейлі» (до Геркимера йому тепер залишалося менше ніж шістдесят миль, і лише вісімдесят до канадського кордону), завернувши за поворот, він уздрів посеред дороги добрячого розміру оленя-самця; той дивився на нього своїми сполоханими оксамитовими очима. Майнув білий прапорець хвоста, на дорозі залишилася купка фекалій, і тварина стрибнула в гущавину. Сіфкіц іще раз помітив промельк хвостика, перш ніж олень зовсім зник. Він поїхав далі, обминувши оленяче лайно, не хотілося потім вичищати його з протекторів шин.
Того вечора, вимкнувши будильник, він підійшов до стіни, витираючи з лоба піт видобутою з задньої кишені джинсів банданою. Уперши руки в боки, критичним оком подивився на проекцію. А тоді, як завжди упевнено й швидко, — кінець кінцем, він займався цією справою вже майже двадцять років — він замазав лайно на дорозі, намалювавши натомість купку іржавих бляшанок, які там, радше за все, покинув хтось із мисливців, що на півночі штату ганяються за фазанами чи індиками.
— Ти погано прибрав, Берковіце, — промовив він
